Оксана стояла біля кухонного вікна, тримаючи чашку охололої ромашкової настої, коли раптом побачила, як дітлахи у дворі грають у гойдалки з м’ячем. Учора вона підписала останні папери про розлучення, але сьогодні — сьогодні вона почувалась наче витягнутою з в’язкого болота. Дивно, адже мало бути навпаки.
— Мамо, а тато де? — спитала десятирічна Соломія, заходячи до кухні у вишиваній сорочці.
— Тато тепер живе окремо, пам’ятаєш, ми казали? — тихо відповіла Оксана, гладячи донечку по весняному волоссю. — Завтра він забере тебе на вихідні у Франківськ.
— А чому ви не можете помиритися? Олеся Ковальчук каже, що її батьки також сварились, а потім купили нову «Таврію» й перестали.
Оксана посміхнулася крізь тугу. Якби ж усе було так просто. Якби справа лише у сварках.
— Іди снідати, запізнишся до школи на Лесі Українки.
Соломія послушно сіла за стіл, але продовжувала щось обдумувати, розмішуючи ложкою куліш.
— Мам, тобі не сумно?
— Трохи сумно. Але знаєш що? Інше буває — люди розходяться не тому що не люблять, а тому що разом їм уже темно. А окремо можуть бути сонячними.
Донечка кивнула, хоча Оксана розуміла: у десять років цього не осягнути. Вона сама досягла тільки зараз.
Почалося не учора й не рік тому. Воно крапало, мабуть, тоді, коли Богдан повертався додому все пізніше, а вона знаходила в кишенях чекі з затишних кофень «Легенда», куди вони й не заходили. Та Оксана тоді думала — робочі зустрічі. Богдан працював менеджером у будівельній компанії, зустрічі дійсно траплялися.
— І знову пізно? — питала вона, коли він поспіхом снідав, не відводячи очей від телефона.
— Так. Здаємо проект, аврал. Не чекай.
— Може, хоча б у неділю кудись з’їдемо? Соня просила доїхати до твоєї мами в Чернівецьку область.
— У неділю теж працюю. Вибач, Оксан, це період. Потім відпочинемо.
«Потім» так і не настало. Оксана звикла вечеряти сама, колихати Соломію сама, дивитися серіали сама. Інколи їй здавалось, ніби вона вдова, а не дружина.
Подруги співчували, зустрівшись на каві у «Львівській майстерні шоколаду».
— Мужики тепер усі такі, — казала Ярина. — Робота-робота. Зате грої приносять.
— Гроші приносять, — погоджувалась Оксана. — Та що з того? Живемо як сусіди в комуналці.
— А ти не думала, що в нього є хтось? — обережно питала Дарина.
— Думала. Та й як дізнаєшся? Спитати прямо? Шукати мотлох у його речах? Та й коли йому на роман, якщо він завжди у справі?
Дарина виразно мовчала.
А вдома Оксана чекала. Чекала, що Богдан повернеться до неї, що вони знову говоритимуть як колись, що він цікавитиметься її справами, Соломіїними успіхами у школі, їхніми спільними планами
Оксана стояла біля вікна кухні, тримаючи чашку охололої гербати, спостерігаючи, як у дворі грають діти. Вчора вона підписала останні папери про розлучення, а сьогодні раптом відчула себе легшою, ніж за всі останні роки. Дивно, адже мало бути навпаки.
— Мамо, а де тато? — запитала десятирічна Софійка, заходячи на кухню у шкільній формі.
— Тато тепер живе окремо, пам’ятаєш, ми ж казали, — тихо відповіла Оксана, гладячи доньку по голові. — Завтра він забере тебе на вихідні.
— А чому ви не можете просто помиритися? Таня Коваленко каже, що її батьки тепер сварилися, а потім купили нову машину й перестали.
Оксана сумно посміхнулась. Якби все було так просто. Якби справа була лише в сварках.
— Іди снідати, запізнишся до школи.
Софійка слухняно сіла за стіл, але продовжувала про щось думати, перемішуючи кашу ложкою.
— Мамо, а тобі не сумно?
— Трохи сумно. Але знаєш що? Іноді люди розлучаються не тому, що перестають кохати, а тому що разом їм стало погано. А окремо вони можуть бути щасливими.
Донька кивнула, хоча Окса Оксана розуміла, що в десять років цього не збагнути до кінця. Вона й сама зрозуміла це не одразу.
Все почалось не вчора й навіть не рік тому. Почалось, мабуть, тоді, коли Андрій почав приходити додому все пізніше, а вона все частіше знаходила в його кишенях чеки з кав’ярень, де ніколи не бувала. Та тоді Оксана думала — це ділові зустрічі. Андрій працював менеджером у будівельній фірмі, зустрічі справді траплялись.
— Ти знову пізно? — питала вона, коли він поспіхом снідав, втупившись у телефон.
— Ага. Проект здаємо, аврал. Не чекай.
— Може, хоча б у вихідні кудись поїдемо? Софійка просила на дачу до твоєї мами.
— У вихідні теж працюю. Вибач, Окс, зараз такий час. Потім відпочинемо.
“Потім” ніколи не наставало. Оксана звикла вечеряти сама, колихати Софійку сама, дивитися телевізор сама. Іноді їй здавалося, що вона вдова, а не одружена жінка.
Подруги співчували.
— Хлопці зараз усі такі, — казала Іринка, зустрічаючись у кав’ярні. — Робота, робота. Зате гроші приносить.
— Гроші-то приносить, — погоджувалась Оксана, — тільки яка користь? Живемо як сусіди у комуналці.
— А ти не думала, що в нього хтось є? — обережно запитала Тетянка.
— Думала. Та як дізнатися? Прямо питати не можу, а ритися в його речах не хочу. Та й часу в нього на роман звідки взятися, якщо він постійно у справах?
Тетянка багатозначно змовкла.
А вдома Оксана продовжувала чекати. Чекати, що Андрій повернеться до неї, що знову будуть спілкуватись, як давніше, що він знову цікавитиметься її справами, Софійчиними успіхами у школі, їхніми спільними планами. Але Андрій немов жив у іншому вимірі.
— Як справи на роботі? — питала Оксана, коли він нарешті приходив.
— Нормально, — відповідав він, не відриваючись від телефону.
— А в Софійки сьогодні був святковий ранок. Вона так гарно віршик розказала.
— Ага.
— Андрію, ти мене чуєш?
— Чую, чую. Молодець наша Софійка.
Та по його обличчю було видно: він не чув нічого, окрім звуків свого телефону.
Поступово Оксана перестала розповідати йому про свої справи. Навіщо, якщо він все одно не слухає? Вона влаштувалась на повний робочий день замість неповного, записалась на курси англійської, почала бачитись з подругами. Життя потихеньку налагоджувалось, тільки якесь воно було неповноцінне, немов чогось важливого не вистачало.
— Мамо, а чому тато не йде зі мною на ковзанку? — запитала якось Софійка.
— Тато зайнятий, сонечко.
— А раніше він ходив.
— Раніше він був не такий зайнятий.
— А коли він стане не зайнятий?
Оксана не знала, що відповісти. Коли? Ніколи?
Того вечора вона наважилась на розмову. Доче
І якби хтось сказав їй тоді, в ті важкі дні, що кожна розбита кольорова кулька на весіллі впала саме так, щоб звільнити місце для справжнього світла, вона б лише сумно посміхнулася, не розуміючи, що навіть руйнування можуть бути добрими будівельниками.