Ганна Іванівна прокинулась важко, так ніби їй на грудях поспав ведмідь. Голова тріскала, а тіло мліло, наче вночі все горло випахала. Зазвичай галасливі, дітки сьогодні несміливо рипнули дверима, наче мишенята. Вона припіднялась на ліктях і крізь вікно побачила, як Петро Петрович і Марійка метнулися в лісок за хатою. Дивлячись, як їх ковтає гущавина, у грудях стиснуло тривожне передчуття.
Марічко! Петрю! Не йдіть! голос її був ледве чутний, як шелест сухого листя.
Відповіді не було. Фігури зникли серед гілляк, а вечірню тишу знову немов піском засипало. Сльози котилися по зморшкуватих щоках річкою, якій не сказати берегів.
«Як же так вийшло?» пила думка, темна й холодна, як колодязна вода. «Невже рідний син зрадив?» Вона на мить заплющила очі, важко вдихаючи. Та й відкрила їх даремно полегшення не прийшло.
Життя її завжди було, як засмічений шлях: то колода, то калюжа. Син Петро йшов доти, доки не дійде невсипущий, вічно шукав щось, чого рукою не впіймає. Обїздив світ, міняв роботи, як рукавички, та й вернувся додому з Марійкою та вітрам в кешенях замість грошей. Обіцянками золотими гори склав, та вони розвіялись, мов попіл.
Її справжнім сонцем став Василько, онук. Від його народження він жив із нею. Він був тою іскою, що гріла серце. Віддавала йому всю себе, не жаліючи рук та літ, гроші складала по-скнарому, гривня до гривні. Разом із чоловіком, чиєї могилки вже двір запустив буряном, звели вони хатку, мовляв: ось тут наша твердиня, наша надія.
Та одного дня Петро ненароком дізнався, скільки ж там у матері накопичилося в шматочку полотна у скрині. Як бистріком його залило! Зявилася жадоба непотрібна, хижа. Пхався знову та знову, вимагаючи гроші «вкладу! інвестування!», забувши всі материні науки про чесноту та працю.
Мамо, даси мені ті гроші! гнав він її, не даючи дихати.
А Ганна Іванівна, втомлена, як кобила на греблі, твердила: «Ні!»
«Спочатку був розмови по суху. Та поволі розпалився сварка, як суха трава від блискавки.»
Слова розбились обидва об камінь. Петро запалав ненавистю. Різав матір гострими словами: скупа, егоїстка! А в душі його палало не так до грошей, як до влади. Хотів панувати. Підпорядкувати її та її життя.
Василько, прийшовши зі школи та побачивши, що дощ ллє так, а в хаті ще більший, увірвався між них свіжою хмарою. Випхнув батька, немов старого пса з двору, а бабусю позичив валерянки хоч каплю. Вона посміхнулася ледве, та душа вже знала: сили кінчаються. Василько невдовзі їде вчитися до Житомира. Обіцяв вернутись, як закінчить.
Дні минали, Василько дзвонив виключно при зірках. Та Ганна відчувала: щось змінилося, немов час підкрали та підмінили. Боротися далі не було в неї ані сили, ані бажання. Власний син, єдина дитина, зрадив її. Виявилось, гроші для нього солодші за кров.
А тепер Темрява холодного лісу. Вона ж таки серед стовбурів, звязана. Важке почуття огорнуло її, як простирадло для мерця. Як дійшло до цього? Через гроші? Все життя віддавала родині, кожну копійку, кожну думку. Та задля цих же грошей ті, кого кохала найбільше, продали її, немов картоплю на базарі.