Сестра, яку ненавидів змалку
Не чіпай мою ляльку! скрикнула Олеся, вириваючи з рук старшої сестри порцелянову красуню з золотистими кучерями. Мамо! Софія знову бере мої іграшки!
Та годі тобі, скнаро! гаркнула восьмирічна Софія, але ляльку відпустила. От знайшлася принцеса!
Доньки, ну що це за галас із самого ранку! Ганна Петрівна вийшла з кухні, витираючи руки рушником. Софійко, відчепися від сестри. У тебе повно своїх іграшок.
У мене старі, а в неї нові! обурилась Софія. Це несправедливо!
Бо я молодша, скривила губи Олеся, пригортаючи ляльку. Мама сама казала.
Софія стиснула зуби. Так, мама казала. І бабуся. І тітка Оксана. Усі навколо тільки й торочили: «Олесенька мала, їй поступися», «Олесюня слабенька, її бережи», «Олеся така мила дитина».
А Софія? Софія велика, сильна, мусить розуміти. Завжди мусить поступитись.
Іди снідати, втомлено сказала мати. І сестру поклич.
У школі Софія намагалась забути домашню колотнечу, але навіть там її переслідувала тінь молодшої сестри. Вчителька Марія Іванівна часто питала, як Олесенька, чи не хворіє, коли ж у перший клас піде.
А ти, Софійко, допомагаєш сестричці до школи готуватись? спитала вона якось після уроку.
Допомагаю, збрехала Софія.
Насправді вона не могла терпіти ці «заняття». Олеся пхикала, не хотіла вчити букви, нарікала на стомленість. А мама щоразу: «Та що ти до неї чіпляєшся? Бачиш, дитина ледве дише».
Олесю, букву «А» пишуть не так! сердилась Софія, стираючи криву завитульку. Дивись, ось так!
Не хочу! плактала сестра. Рука болить!
Нічого в тебе не болить! Звичайна ледащо!
Мамо! Софія мене ображає! тут же верещала Олеся.
І мама, звичайно, лаяла Софію. Завжди лаяла.
Коли Олеся пішла до школи, Софія сподівалась, що сестра зрозуміє, як важко вчитись, докладати зусиль, отримувати двійки. Та не тут-то й було. Олеся схоплювала на льоту, приносила «відмінно», а вчителі розтикали за нею.
Яка ж твоя сестриця здібна! захоплювалась класна керівниця Софії. Золота медалістка росте. Потрібно тобі в неї поучитись, як займатись.
Софія мовчала, стиснувши кулаки. Що тут скажеш? Що Олеся не геній, а їй просто щастить? Що все лягає до рук без зусиль? А їй приходиться шкрябати до півночі, щоб отримати хоч «добре».
Вдома ще гірше. Олеся перетворювалась на справжню красуню білява, блакитноока, з ніжною шкірою. Сусідки ахали: «Ой яка лялечка! Наче ангельчик!»
А Софія? Звичайна. Не красуня, не потвора каштанове волосся, сірі очі. Таких мільйони.
Наша Олесенька артисткою буде, мрійливо казала мама, розчісуючи доньці волосся. Або моделлю. З такою вродою гріх не використати.
Софія робила вигляд, що не чує, але кожне слово болюче шкрябало серце. Виходить, вона той самий гріх невикористаної вроди? Виходить, нічого з неї путнього не вийде?
А я лікарем буду, тихесенько сказала вона одного разу.
Лікарем? Здивувалась мама. Ну, якщо вдасться. Вчитись треба добре.
«Якщо вдасться». Не «безумовно станеш» чи «в тебе вийде», а «якщо». Наче мама й не вірила в неї зовсім.
Олеся тим часом розквітала. У старших класах за нею вже товпилися хлопці. Вона кокетувала, грала очима, отримувала квіти й подарунки. Софія спостерігала з гіркотою.
Дивись, які сережки мені Артем подарував! цвірінькала Олеся перед дзеркалом. Каже, до очей підходять!
Красиво, промовила Софія крізь зуби.
І як же їй теж хотілось подарунків, компліментів. Та хто ж помітить сіру мишку поруч із такою зіркою?
Софа, чого ти така кисла? спитала Олеся, помітивши настрій сестри. Тобі теж сережки купити?
Не треба, відрізала Софія.
Подачки? Жалі
Найдеревні сестри мовчки взялися за руки над хрусткою узвареною́ паляницею, стежи́чкя за мрійливим бавовною семирічної Софійки на килимі, і в цю мить зрозуміли, що тільки їхні злиті нарешті в одну дорогу долі Віри як залізної опори та Надії як легкокрилої натхненниці стануть тією справжньою батьківщиною для дитячих кроків маленької доньки Надії, котра вже весело дзвонила ложкою у порожню склянку, вимагаючи уваги й нового гостинця.