Ану не чіпай мою ляльку! скрикнула Олеся, вириваючи з рук старшої сестри фарфорову красуню з соломяним волоссям. Мамо! Ліза знов лізе до моїх іграшок!
Та годі тобі, жадібко! гаркнула восьмирічна Ліза, але ляльку таки відпустила. Неначе знайшла королеву мануфактури!
Доню, ну що за галас із самого ранку! Галина Петровна вийшла із кухні, витираючи руки фартухом. Лізонько, кинь сестру. У тебе повна кімната свого добра.
Та все те старе, а в неї новеньке! обурилась Ліза. Це ж несправедливо!
Бо я молодша, доволено промовила Олеся, пригортаючи ляльку. Мама ж сама казала.
Ліза стиснула зуби й мовчала. Так, мама дійсно так казала. І бабуся. І тітка Марія. Всі навколо тільки й товкли: «Олесенька маленька, їй поступитись треба», «Олесенька слабенька, її берегти потрібно», «Олесенька ж така солодка дівчинка».
А Ліза? Ліза велика, Ліза міцна, Ліза повинна розуміти. Завжди повинна розуміти й поступатись.
Ідіть снідати, втомлено сказала мати. І сестру поклич.
У школі Ліза намагалась забути про домашні клопоти, але навіть там її переслідував привид молодшої сестри. Вчителька Іванна Миколаївна часто питала, як в Олесеньки справи, чи не хворіє, чи скоро піде до першого класу.
А ти, Лізонько, готуєш сестричку до школи? спитала вона якось після уроку.
Готую, збрехала Ліза.
Насправді вона ненавиділа ці заняття. Олеся капризничала, не хотіла вчити букви, скаржилась, що втомилась. А мама щоразу казала: «Ну що ти до неї чіпляєшся? Бачиш, дитина стомлена».
Олесько, букву «А» пишуть не отак! сердилась Ліза, стираючи криву загогулину. Дивись, як треба!
Не хочу! нила сестра. У мене ручка болить!
Та нічого в тебе не болить! Просто ледащиця ти!
Мамо! Ліза мене ображає! одразу верещала Олеся.
І мама, звичайно, лаяла Лізу. Завжди лаяла Лізу.
Коли Олеся пішла до школи, Ліза сподівалась, що тепер сестра зрозуміє, як це вчитись, старатись, отримувати двійки та трійки. Але не тут-то було. Олеся вчилась легаво, отримувала самі пятірки, а вчителі її просто боготворили.
Яка ж твоя сестра талановита! захоплювалась класна керівниця Лізи. Прямо відмінниця росте. А тобі б поучитись у неї, як треба займатись.
Ліза мовчала, стиснувши кулаки. Що тут скажеш? Що Олеся не талановита, а просто везуча? Що їй все дається просто так, без зусиль? А Лізі доводиться зубрити до півночі, щоб отримати хоч четвірку.
Вдома теж спокою не було. Олеся росла справжньою красунею білявою, блакитноокою, з ніжною шкірою. Усі сусідки ахали, побачивши її: «Ой, яка лялечка! Прямо ангелятко!»
А Ліза? Ліза була звичайною. Не красуня, не страхопуд сама що не на єсть звичайна дівчина з русявим волоссям і зеленими очима. Таких мільйони.
Наша Олесенька актрисою буде, мріяла мати, розчісуваючи дочкині коси. А
Віра міцніше обіймала племінницю, відчуваючи, як старі образи нарешті відпускають її серце.