Віра стояла біля кухонного вікна, ковтаючи зачерствілий хліб з маслом та споглядаючи подвір’я сусіда. Ранок був сірим, дощови́м як її настрій останніми тижнями. За шибкою мигнув знайомий силует Олена Павлівна йшла до під’їзду, похилившись під вагою авосьок.
Мам, твоя сусідка знову сама тягнеться із покупками, голосно сказала Віра до кімнати, де за столом сиділа Людмила Дмитрівна, перегортаючи старий журнал “Перець”. Подумати, допомогти?
Яка вона мені сусідка? буркнула жінка, не відриваючи очей. Чужа́ ти́тка. У неї син є, нехай допомагає.
Віра скривилася, але мовчала. Людмила Дмитрівна останнім часом стала немов калючка голкувата до неї краще не чіпатись. А ж раніше вона перша кидалась на допомогу, коли комусь із дому ставало важко.
Її син працює в Канаді, ти ж знаєш, тихо промовила Віра, надіваючи куртку. Пробігся до крамниці, одночасно допоможу їй підняти сумки.
Іди, іди, свята́ ти наша́, проворкотіла Людмила Дмитрівна. Усіх пожалкуй, а про мене забудь.
Віра зупинилась біля дверей, озирнувшись на жінку, котру звала мамою вже понад сорок років. Худорлява, з сивиною, стягнутою у тугий вузлик, Людмила Дмитрівна здавалася в кріслі дуже маленькою. Зморшки на її обличчі поглибилися, а руки тряслися, коли вона гортала сторінки.
Тобі чогось принести? м’яко запитала Віра.
Нічого мені не треба. Іди вже, коли зібралась.
На сходах Віра зустріла Олену Павлівну, яка важко дихала, спинившись перепочити.
Олено Павлівно, ну давайте допоможу, запропонувала Віра, забравши в неї одну сумку.
Ох, спасибі, дитинко! полегшено зідхнула сусідка. Щось я останнім часом не в силі. Здається, вік уже.
Вони піднімалися повільно, зупиняючись на кожному майданчику.
А як ваша Людмила Дмитрівна? обережно поцікавилась Олена Павлівна. Щось її давно не видно.
Та так, по-різному буває, ухиляючись, відповіла Віра. Іноді почувається краще, іноді гірше.
Розумію, розумію. У мене сестра теж… Олена Павлівна замовкла, проте Віра зрозуміла, про що вона хотіла сказати.
Допомогла донести сумки до квартири й повернулась у хату. Людмила Дмитрівна сиділа у тому ж кріслі, але журналу не читала. Просто дивилася в одну точку, наче щось виглядала.
Мам, може, чаю поп’ємо? запропонувала Віра, знімаючи куртку.
Мам… повторила Людмила Дмитрівна, і в її голосі прозвучав якийсь дивний відтінок. Ти мене мамою називаєш.
Віра завмерла. Щось у тоні її насторожило.
Ну так, мам. А як же інакше?
Адже я тобі не мати, тихо вимовила Людмила Дмитрівна, повертаючись обличчям до неї. Я тобі ніхто.
Віра відчула, ніби всередині все стиснуло. Ось воно. Те, чого вона боялась місяцями. Те, від чого відводила погляд, коли помічала, як Людмила Дмитрівна дивиться на неї іноді зі спантеличенням.
Що́ ти кажеш, мам? Віра присіла поруч, взяла її за руку. Звичайно, ти мені мама. Найсправжніша.
Ні, уперто похитала головою Людмила Дмитрівна. Я тепер пам’ятаю. Пам’ятаю все. Ти ж не моя
Вона мовчки обережно стиснула її пошарпану від роботи долоню, беручи до себе теплу чашку чаю, і пообіцяла в душі запам’ятати цю мить, коли мати її звала, немов маленьку.