Що ти несеш, Соломіє?! Ігор Кириченко шпурнув на стіл аркуш паперу й стукнув кулаком об стільницю. Яка ще експертиза? Ти з глузду з’їхала?
Не кричи на мене! Соломія зіскочила з дивану, очі палали гнівом. Маю право знати правду! Яринка з кожним днем менше на тебе схожа, і ти чудово бачиш!
Вона моя донька! вигукнув Ігор. Наша донька! І якщо ще раз заговориш про цю пропащу експертизу, я…
Що ти? зухвало підбоченилась Соломія. Що зробиш? Виженеш? Ну так давай! Та спершу довідаємось, чия дитина виросла в нашому домі!
Ігор важко впав на сті наче мішок з картоплею й провів руками по обличчю. Такої баталії в їхній родині ще не було. Навіть у найтяжчі часи не дійшли до звинувачень.
Соломіє, що з тобою коїться? втомлено запитав він. Звідки ці шалені думки? Яринку ми з пологового забрали разом. Ти ж памятаєш?
Памятаю, пробурчала дружина крізь зуби. Та невизначеності не зменшились.
Вона підійшла до серванту, дістала сімейні фото. Розклала їх перед чоловіком.
Дивись, ткнула пальцем у знімки. Ось рік: світлі кучері, блакитні очі. Ось три роки. Те саме. А от зараз, у пятнадцять: темні прямесні волосся, карі очі. Поясни, як таке можливе?
Діти ростуть, змінюються, спробував заперечити Ігор. Перехідний вік, гормони…
Гормони очі не перефарбовують! перебила його Соломія. І кучері в прямину не переробляють! А зріст? Пятнадцять років, а вона на голову вища за мене! Звідки таке, коли ми з тобою середнього зросту?
Ігор мовчав, розглядаючи фото з виразом людини, що побачила привида. Мале світловолосе дитя перетворилось на високу темненьку підлітку з південними рисами.
Може, до прабаби по батьковій, невпевненно промимрив він. Генетика штука хитра.
До якої прабаби?! здивувалась Соломія. Мої й твої родини усі русі. Звідки взявся цей східний колорит?
У кімнату ввійшла Яринка. Висока, струнка дівчина з темною косою й великими каріми очима. Гарна, але справді ні в матір, ні в батька.
Чого ви сперечаєтесь? спитала вона, дивлячись на батьків. Сусідів турбує шум.
Нічого, донечко, поспішно відповів Ігор. Мама трішки тривожиться.
Через що? Яринка сіла на диван, підібгавши ноги. Знову робота?
Соломія пильно подивилась на доньку. Спокійна, розважлива, зовсім не така емоційна, як вона. І зовні чужа.
Яринко, чесно кажи, раптом спитала Соломія, тобі ніколи не цікаво, чому ти на нас не схожа?
Мамо! обурився Ігор.
Що “мамо”? Соломія повернулась до
А через рік на родинному святкуванні, коли Ліза вже готувалась до вступних іспитів, вони трохи збентежено розсміялися, згадавши той вечір з експертизою адже тепер усі розуміли, що справжні родинні звязки плетуться не з хромосом, а з тисячі вишичкованих плюшевців на дивані, спільних приготувань вареників з вишнями під ледь каламутні байки дідуся й цієї дивної впевненості, що найважливіше ву лише для них трьох на кухні, де пахне кавою і теплом.