Усе є, лише тебе не вистачає

Маріна Петрівна перебирала поштові листівки біля сейфів, коли до неї підскочила сусідка.
Маріно Петрівно, тільки подивіться на це чудо! Світлана Семенівна махала фотографіями у телефоні. Оце наша нова дача, а тут авто сина уявите, яке дороге! А це внучка грає на фортепіано, у музичній школі займається!
Так, так, дуже добре, ківнула Маріна Петрівна. Тільки кваплюся, Світо, пробачте…
Та куди ж ви квапитесь? Ми ж сусіди стільки років, а побалакати часу нема! Світлана не вгавала. Гляньте, а це ми з чоловіком у Туреччині відпочивали минулого місяця. Готель п’ять зірок, все включено! А ви коли востаннє відпочивали?
Маріна Петрівна зітхнула і повернулась до сусідки. У її сірих очах блиснула стомленість.
Я не відпочиваю, Світлано Семенівно. Мені неколи.
Як це неколи? здивувалась та. У вас же дорослі діти, внуки є, ви на пенсії…
Діти дорослі, так, тихо погодилась Маріна Петрівна. Тільки вони далеко живуть.
Ну й що? Мій син теж у Києві працює, але ми постійно спілкуємось, він що вихідні приїжджає! А зарплата в нього боже мій! Світлана знову лізла в телефон. Ось гляньте, це він мені нову вишиванку подарував, якісну!
Маріна Петрівна мовчки піднялась на другий поверх, лишивши сусідку з її знімками внизу.
Вдома стрі стрінула звична тиша. Дві кімнати, що колись здавались тісними для родини з чотирьох, тепер виглядали порожніми. На підвіконні стояли фіалки єдине живе в цьому домі.
Дівчатка мої, прошепотіла вона, підходячи до квітів. Хоч ви мене не покидаєте.
Вона ввімкнула телевізор, радше для фону, ніж дивитися. У новинах говорили про підвищення пенсій, нових соціальних виплатах. Маріна Петрівна усміхнулась її пенсії вистачало на найнеобхідніше, і не більше.
Задзвонив телефон. Серце єкнуло може, це Микола дзвонить? Чи Оксана?
Маріно Петрівно? незнайомий голос. Це з управління. У вас заборгованість за комунальні послуги…
Яка заборгованість? здивувалась вона. Я завжди плачу вчасно!
Тут у нас показує, що минулого місяця платіж не надійшов…
Вона довго пояснювала, що платила, показувала квитанції по телефону, але в трубці вже гуділи короткі гудки.
Ввечері, коли за вікном смеркло, вона сиділа на кухні з чашкою чаю. На столі лежали фотографії старі, ще з плівки. Ось Миколка у першому класі, серйозний з великим букетом. Ось Оксана на випускному, гарна, посміхається. Ось вони всі разом на дачі у свекрухи, коли чоловік ще був живий…
Де ж ви тепер, рідні мої? спитала вона у фотографій. Чому так вийшло, що я сама?
А вранці знову стріла Світлану Семенівну у дворі. Та несла величезні пакети з магазину.
Ой, Ой, Маріно Петрівно! зраділа сусідка. Якраз хотіла вам розказати! Богданка вчора дзвонила, вступила до університету, на бюджет! Уявіть, яка розумниця! А син пообіцяв їй новий смартфон у подарунок!
Вітаю, сказала Маріна Петрівна.
А у вас як? Внуки як? спитала Світлана, але було видно, що запитує лише через ввічливість.
У мене нема внуків, тихо відповіла Маріна Петрівна.
Як це нема? здивувалась сусідка. А діти ваші?
Є діти. Микола та Оксана. Тільки вони… вони дуже зайняті. Микола працює у Німеччині, програміст. Оксана в Америці мешкає, там вийшла заміж…
Ну й чудово! скри
Вона обережно дістала старенький магнітофон з полиці, вставила плівку із запишем дитячого сміху Колька й Настуні, натиснула “відтворення” і в безмовній кімнаті знову стало на мить лунати щастям давно минулих літ, поки плівка не скінчилась і не залишила лише тишу перш ніж останньої плівки.