Марія Іванівна вже надягнула нічну сорочку й заплітала косу, коли дзенькнув телефон. Різкі гудки розірвали тишу квартири, змусивши жінку здригнутися. На годиннику була пів на десяту.
Ало? У трубці мовчали. Ало, хто це?
Мамо? Голос ледве лунав, ніби той, хто говорив, боявся, щоб його почули.
Олесю? Що трапилося? Ти ж знаєш, я не люблю пізніх дзвінків! Марія Іванівна сіла на край ліжка, міцно стискаючи слухавку. У тебе все гаразд?
Так… Тобто ні… Мам, чи можу я до тебе приїхати? Зараз же?
У голосі доньки було щось таке, від чого в Марії Іванівни стиснулося серце. Олеся ніколи не просила про допомогу, завжди справлялася сама, пишалася своєю самостійністю.
Авжеж, приїжджай. Та що ж сталося?
Потім розповім. Я вже виходжу.
Гудки в трубці. Марія Іванівна постояла з телефоном у руках, потім поклала його й пішла ставити чайник. Олеся живе на Троєщині, година їзди автобусом, якщо не буде заторів. Значить, через півтори вона буде тут.
Жінка дістала із серванту гарні чашки, ті, що купувала для гостей, порізала лимон, виклала на тарілочку палянички. Руки трішки тремтіли поганий передчуття не відпускало.
Олеся з’явилася раніше, ніж чекали. Коли Марія Іванівна відчинила двері, донька стояла на порозі із заплаканими очима й розпатланим волоссям. У руках спортивна сумка.
Ой, доню моя… Марія Іванівна обійняла Олесю, відчула, як та тремтить. Заходь, заходь швидше. Чай уже готовий.
Вони сіли на кухні. Олеся мовчки пила чай, час від часу схлипуючи. Марія Іванівна чекала, не наважуючись розпитувати. Донька розповість сама, коли буде готова.
Він мене б’є, мамо, нарешті проговорила Олеся так тихо, що мати ледве розчула. Вже не вперше.
Марія Іванівна поставила чашку, відчуваючи, як холод розливається грудми.
Як б’є? Богдан? Та ти що говориш!
А я отрую, тобі здається? Олеся різко підвела голову. Під оком темнів син, що вона намагалася замаскувати. Ось, помилуйся!
Господи… Марія Іванівна простягнулася до доньки, але та відсунулася.
Не треба мене жаліти! Сама винувата, нарвалась. Гадала, що після весілля все зміниться, він заспокоїться… Дурна я, мамо, дурна!
Чому ти мені раніше не сказала? Ми ж із тобою…
Та що б ти зробила? Олеся гірко посміхнулася. Почала б умовляти терпіти, зберегти сім’ю, заради дітей. Ти ж завжди казала: заміж виходять один раз і назавжди.
Марія Іванівна опустила очі. Справді, вона завжди так вважала. Сама прожила з батьком Олесі сорок років, хоч і не завжди було легко. Терпіла його запивання, грубість, байдужість. Вважала, що так і має бути.
А діти де?
У його матері залишились. Сказала їм, що у бабусі погостюю. Олеся витерла очі рукавом. Не хочу, щоб вони бачили мене такою. Соломії всього сім, а Тарасик… він уже тямить, що вдома не все добре. Учора спитав, чому тато кричить на маму.
І що ж ти відповіла?
Що тато втомився на роботі. Олеся стиснула кулаки. Навчилась брехати дітям. Молодець, так?
Марія Іванівна встала, підійшла до вікна. На вулиці крапав дощик, ліхтарі відбивалися у калюжах жовтими плямами. Скільки разів вона сама стояла біля цього вікна, коли чоловік не приходив додому чи повертався п’яний і злий. Скільки разів думала піти, але ли
Татьяна Михайлівна лежала в темряві, слухаючи рівне дихання дочки за дверима, і тепер розуміла, що справжній спокій знаходить не в мовчанні та поступках, а у мужності захищати те, що дорожче за власний страх.