Сьогодні було важко. Прокинулась від маминого голосу: «Навіть дякую не сказав».
Мам, ну годі вже починати! Михайло відірвався від телефону, навіть не підвівши очей. Заздалегідь ж повідомив справи!
Спо́рави! Наталя Миколаївна шльопнула ганчіркою по столу. Скоро сорок мину́є, а поводишся як школяр! Михайлику, благаю, навідайся до бабусі. Дзвонила вчора скаржиться, що погано почувається.
Та в мене зустріч за годину! Важлива! Нарешті подививсь на матір. Пізніше заїду. Ввечері чи завтра.
Завтра, післязавтра Втомлено зітхнула, сідаючи навпроти. Бабусі вісімдесят третій, а ти завжди знаходиш причини.
Не розпочинай це́! Михайло схопився, засунув телефон до кишені. Працюю, тямиш? Заробляю! Не як деякі, що тільки бурчать уміють!
Мати здригнулася від грубості, але мовчала. Звикла. Особливо коли мова за родинні обовязки.
Добре, прошепотіла. Сама поїду. Лиш біда авто в майстерні, а автобусом дві години в один бік
То й що? Натягуючи куртку. Їдь автобусом, чого тут такого? Чи виклич таксі!
На таксі дорого, сину. Пенсія мізерна, сам знаєш.
Знаю-знаю! Вже біля дверей. Давай пізніше, мамо? Я справді спішу!
Двері гримнули. Залишилась на кухні, де ще вітав запах вареників з вишнею приготувала для сина. Михайло навіть не доторкнувся.
Підійшла до вікна. Побачила, як син сідає у свою новеньку машину. Красива, дорога. Часто хвалився знайомим. А ось до бабусі відвести часу нема.
Дістала з сумки зношений гаманець, перерахувала гроші. На таксі справді забагато. Прийдеться їхати автобусом.
Взяла сумку з гостинцями, повязала хустку, вийшла. До автобусної зупинки пішки хвилин пятнадцять. Ішла повільно, зупинялася, щоб перевести подих. Серце останнім часом крає́м. До лікаря не зверталась. Неколи, і грошей шкода.
Чекала півгодини. Автобус прийшов переповнений, ледь просочилася всередину. Дорога довга, з пересадкою. Молодь в навушниках, сидить у телефонах. Ніхто не поступився місцем.
Нарешті дісталась селища. Бабусин старий дім на околиці, оброслий садом. Відчинила хвіртку, пройшла до ґанку.
Бабусю! Гукнула, стукаючи. Я це, Наталя!
Двері відчинились не одразу. Ганна Іванівна стояла на порозі, спираючись на палицю. Помітно схудла.
Наталко! Зраділа. Як добре, що приїхала! Заходь!
Як самочування? Обійняла, поцілувала у щоку. Зовсім хустка стала.
А що вже Провела до кімнати. От, апетиту немає зовсім. І спати не можу. Болі різні
До лікаря зверталась?
Була, була. Кажуть, вік. Що вдієш, вісімдесят три. З гостя швидше чай? Посадила за стіл.
Звісно. Усміхнулась Наталя Миколаївна, дістаючи їжу. Ось, борщик привезла, котлети й пампушки.
Ой, спасибі тобі, рідненька! Обличчя бабусі прояснилось. А де ж Михайлик? Давно не бачила.
Наталя Миколаївна мовчки налила чаю.
Багато працює, бабусю. Клопоти.
Але коли він зрозумів, що мав би сказати “дякую”, вже було надто пізно, і цей важкий жаль назавжди осів у його серці.