Геть не треба мені така дочка! гукала Віра Михайлівна, розмахувавши зімятим листом. Сором для всієї родини! Як тепер людям у вічі дивитись?
Мамо, заспокойся, прошу тебе, благала Оксана, стоячи в кухонних дверех із червоними від плачу очима. Давай поговоримо тихесенько.
Та й про що говорити? голос матері піднімався. Університет покинула, доброї роботи не знайшла, а тепер ще й ось це! З якимось там звязалась, сором для всієї вулиці!
Сусідка тітка Марія з-за стіни обережно визирнула в коридор, притягнута крикамитно. Віра Михайлівна помітила її допитливий погляд та ще більше розлютилась.
Бачиш? Вже всі сусіди обнюхали! вона шпурнула папірець на стіл. Двадцять пять років тебе годувала, все найкрасочка члучче віддавала, а ти ось як мене дякуєш!
Оксана підтягла впалий лист, розгладивши його тремтячими руками. Це була заява про реєстрацію шлюбу. Її заява.
Мам, та я ж щаслива, спробувала вона пояснити. Олеся хороша людина, він мене кохає…
Добрий? Віра Михайлівна голосно засміялась, та сміх був злий і гіркий. Розлучений з дитиною, без ґрунтовної роботи, старший за тебе на десять літ! Та він звичайний дармоїд!
Та це неправда! Олеся працює, у нього власна майстерня з ремонту автівок…
Майстерня! зневажливо фуркнула мати. Гараж, мабуть хочеш сказати! І що ти, збираєшся вік свій вікувати у запаху бензину й мастила?
Оксана опустилась на стілець, тремтячи від втоми. Вона готувалася до цієї розмови дні напроліт, вимовляла слова, сподівалася на розуміння. Але усе пішло не так, як планувалось.
Мамо, я ж уже не дитина. Мені двадцять пять.
Ось саме! вигукнула Віра Михайлівна. В твоєму віку я вже була одружена з твоїм батьком, учителювала, квартиру отримали. А ти що? Швендяєш бог зна де, бог зна з ким!
Тато теж те полишив, тихо промовила Оксана, і миттєво пошкодувала.
Лице матері побіліло від люті.
Як ти смієш? Твій батько загинув на дорозі! Він нас не кидав!
Пробач, мам, не те хотіла сказати…
Саме те! Віра Михайлівна пройшлась кухнею, немов тигриця в клітці. Хочеш повторити мою долю? Залишитись самітньою з дитиною? Цей твій Олеся вже одну сімю зруйнував!
Вони розійшлися по-доброму. Не склалося.
Так, не склалося! мати сіла навпроти й впилася в неїв очима. А з тобою, бач, таки складеться? Ти ж хоч розумієш, за що берешся? В нього дитина від першої дружини! Аліменти сплачувати треба! А тобі що лишиться?
Оксана мовчала, тереблячи скроні. Голова тріщала від крику, у грудях ноїло. Вона так уявляла, як розповість матері про щастя, як вони разом готуватимуться до весілля, вибиратимуть сукню…
Взагалі, продовжила Віра Михайлівна, де ти його відкопала? У якому підвальнику побачилась?
На іменинах у Тетяни Бровар. Памятаєш, я казала?
Тетяна Бровар! мати зробила розпачливий жест. Ота кокетка? Яка вже третій раз під вінець збирається?
Довгим променем сонечко торкалось подарункового листочка у вазі, коли Катерина з розплющеними очима ловила материне дихання здалось, старий настінний годинник почав вбивати такт її новому життю і Валентина Петровна, важко зітхнувши, ніби звільнившись від тягаря років, прошепотіла: «Нехай Бог боронить тебе від помилок, дитино моя, і щоб його любов виявилась щирішою за красиві слова сьогодні.».