**Запис українського чоловіка**
**22 березня, пізній вечір, пишу при світлі лампи…**
Більше не телефонуй ніколи! Зрозумів? Ніколи! Ганна Петрівна з силою кинула слухавку на апарат. Руки тремтіли, серце калатало так, що вона сіла на табурет коло кухонного столу.
Мамо, що трапилось? визирнула з кімнати Орися, дочка. Хто дзвонив?
Ніхто, сипло відповіла мати. Дарма.
Орися підійшла ближче, побачила зблідле мамине обличчя.
Матусю, ти ж трусишся! Що сталося?
Твій батько обізвався, прошепотіла Ганна Петрівна. Після стількох років… Хоче зустрітися, побалакати. Каже, сумує, що шкодує за усім.
Тато дзвонив? Орися сіла поруч, взяла матір за руку. І що ж він хотів?
Аби я пробачила. Дозволила прийти. Каже, що хворіє, що лікарі… Ганна Петрівна замовкла, зітхнула. Пізно, Рися. Надто пізно.
Мамо, розкажи ж нарешті, що тоді було. Я ж була мала, пам’ятаю лиш, що він пішов.
Ганна Петрівна встала, підійшла до вікна. За шибкою мрячив дощик, краплини як сльози котились униз.
Тобі було сім. Ти питала, де тато, а я не знала, що казати. Говорила, що у відрядженні, та відрядження затягнулось. А я й сама не відала, де він.
Він просто пішов? Без пояснень?
Не просто. Він… Ганна Петрівна стиснула губи. Він нас зрадив. Мене, тебе, домівку. В нього була інша родина, Рисею. Інша дружина, інші діти. І він обрав їх.
Орися мовчала, перетравлюючи почуте. Їй уже тридцять два, а спогади про батька мутні, наче в тумані.
Він запевняв, що любить нас, продовжила мати. Щодня приходив, грав з тобою, читав казки. А потім я дізналась… Про іншу доньку, старшу за тебе. І жінку, що вважала себе законною. Що й гадки не мала про нас.
Боже, мамо… Як ти дізналась?
Дурно вийшло. Він захворів, лежав у лікарні. Я прийшла до нього, а вже сидить жінка з дівчинкою. Та кричить: “Тату, тату!” а він її обнімає. Я одразу зрозуміла все. Стою у дверях, він мене побачив зблід. Та жінка, Людмила, дивиться на мене, потім на нього: “Хто це, Вікторе?” А він мовчить. Лиш мовчить.
І що далі?
Розмова була коротка. Вона сказала, що вони в шлюбі вісім років, що квартира на ній, що донька записана за ним. А я? Я ж була наївна дурнуська. Ми не вінчались, він усе казав, що печатки дурниці, головне кохання. Тебе записав за собою, так, але паперів у мене не було.
Орися підвелась, обняла матір.
Матусю, чому раніше не розповідала?
Нащо тобі знати? Дитинство й так було нелегким. Я сама тягла дві роботи, грошей бракувало, по лікарях з тобою микалась. Думала, виростеш тоді розповім. Потім час пішов, ти життя влаштувала, заміж вийшла. Нащо оті рани турбувати?
Та він ніколи не силкувався звязатись?
Силкувався. Спочатку приходив, під вікнами стояв, просив поговорити. Я не відчиняла. Потім листи писав, гроші посилав. Листи не читала, гроші назад вертала. Горда була, дурнюшка. Думала, що сама витягну доньку, що не потрібен мені такий чоловік.
А тепер знову обізвався.
Отож тепер. Дзвонить вже тиждень. Каже, що Людмила пом
Але час не поверне ні витрачених сліз, ні втрачених років.