Знову ця дурна музика! закричала Галина Петрівна, б’ючи кулаком у батарею. Пів на другу ночі, а вони там рок-концерт влаштували!
Мамо, заспокойся, зітхнула донька Соломія, не відриваючись від телефону. Завтра поговориш із ними.
Та скільки можна говорити! Місяць уже терплю оцих… оцих… вона розвела руками, шукаючи слів. Наркоманів якихось!
Мам, не кричи так. Розбудиш Марійку.
А хай прокидається! Хай знає, у якому домі живе! Галина Петрівна підійшла до вікна й розчинила його навстіж. Гей, ви там, нагорі! Годі верещати!
З вікна третього поверху висунулась розкуйовджена голова парубка.
Бабусь, сама не кричи! Люди сплять!
Яка я тобі бабуся, дурень! спалахнула Галина Петрівна. Викличу зараз дільничного!
Та викликай! гаркнув парубок і зачинив вікно.
Музика загриміла ще голосніше.
Галина Петрівна сіла на диван і схопилась за серце. Руки тремтіли, подих збився. Соломія нарешті відірвалась від телефону й глянула на матір.
Мамо, як ти? Ліки прийняти?
Дай валер’яни, прошепотіла Галина Петрівна.
Соломія принесла краплі та склянку води. Мати ковтнула ліки й відкинулась на подушки.
Не можу вже, Соломійко. Зовсім не можу. Раніше тут такі порядні люди жили. Тиша була, спокій. А тепер…
Вона махнула рукою в сторону стелі, звідки лунав гуркіт барабанів.
Коли вони заїхали? запитала Соломія.
Місяць тому. Молоде подружжя. Наче нормальні здавались, чемні. Вітались у під’їзді, усміхались. А виявилися…
Галина Петрівна не договорила. Нагорі щось з гуркотом упало, потім почулись крики й сміх.
Точнісінько наркомани, пробурчала вона. Нормальні люди пів на другу ночі сплять.
Соломія потягнулась і позіхнула.
Мамо, я додому поїду. Пізно вже.
Не кидай мене саму із цими… божевільними!
Мам, ну що я можу вдіяти? У мене завтра робота, Марійці до школи. Сама розбирайся із сусідами.
Соломія зібрала речі й пішла. Галина Петрівна лишилась сама в квартирі, де кожний звук зверху віддавався болем у серці.
Вона дістала із комода записну книжку й знайшла номер дільничного. Трубку не брали. Спробувала додзвонитись до чергової частини.
Слухаю, озвався втомлений голос.
Добрий вечір, це Галина Петрівна Коваленко з вулиці Трояндів. У нас тут сусіди музику уголос врубали, спати не дають.
Котра година?
Пів на другу ночі!
Зрозуміло. Запишемо вашу скаргу. Патруль під’їде, як звільниться.
Коли це буде?
Не можу сказати. Викликів багато.
Галина Петрівна поклала слухавку й стиснула кулаки. Патруль під’їде, як звільниться. А коли звільниться? Вранці? Завтра? Через тиждень?
Вона підійшла до вікна й глянула на вулицю. Пусто, тихо, лише ліхтарі світять. А в її домі коїться пекло. Музика гримить, люди топочуть, верещать. І нікому до цього нема діла.
Галина Петрівна згадала, як жила колись. Тридцять років у цій квартирі. Бачила, як мінялись сусіди, як народжувались і виростали діти. Усі знали одне одного, поважали. Після десятого вечора стояла ідеальна тиша.
А тепер ось це. Молодь наїхала невідомо звідки, гадає, що їм усе можна. Батьків напевно заможні, квартири купують, а виховання жодного.
Згори заграла нова пісня. Галина Петрівна впізнала мелодію щось сучасне, з виючими гітарами й гуркотом. Стіни тряслись від басів.
Вона не витримала й знову підійшла до вікна.
Вимкніть музику! скрикнула що є сили. Люди сплять!
Ніхто не відповів. Музика продовжувала гуркотіти.
Галина Петрівна накинула халат і вийшла на сходову клітину. Піднялась нагору і подзвонила у двері. Довго ніхто не відчиняв, потім почулись кроки.
Хто там? за
Палахна Михайлівна з задоволенням поїла Ленниних вареників і знову відчула цю приємну тишу в домі, вперше за довгий час повну спокою та надії, що вони з сусідами знайшли справжнє порозуміння, адже вона не стерпіла, і це змінило все, коли ж вранці вона прокинулася від сонячного проміння, що грало на кухонному столі поруч із квіткою наче натяк на те, що навіть після непогоди все життя знову зацвітає новими фарбами, вона посміхнулася і зрозуміла, що тепер точно знає доброта разом із вміння встояти за себе можуть творити справжні дива у відносинах із навколишніми, навіть якщо вони спочатку здаються неможливими, а тиша в домі, куплена розумінням, а не страхом, приносить мир серцю та впевненість, що ніхто і ніколи знову не посягне на її спокій без наслідків, адже вона повірила у власну силу, а це найважливіше, адже кожна людина варта того, щоб чути її голос, особливо коли він відстоює право на власний дім і спокій у ньому.