Андрій, зайди! голос шефа лунав у трубці.
Андрій знав знову за сваркою. І справедливо.
Прийшов? Сідай. Справи знову підвів. Виговор. Без квартальної премії. Де твоя голова? Батькові ж обіцяв тобою пишатися, а ти… Ех, Андрію Мироновичу! начальник цеху Богдан Володимирович махнув рукою. Іди геть! Мужик уже! Замислися: ні родини, ні занять. Як житимеш?
Додому їхав електричкою. Натовп не встати, не сісти.
Товаришів із заводу дома чекали дружини, вечеря на столі. Андрія ж зустріла порожнеча. Лише бажання: келих горілки і спати.
Колись після роботи гуляв з парубками, дівчата вішалися. А тепер усі одружені. Нудні: діти, дружини одне й теж!
На станції ледь вийшов бабуся з торбами тамбур загородила.
У підземці штовгалися, поспішаючи Бог зна куди. А куди? Колись і він у двадцять пять спішив життя спробувати. Дівчата накидались: вже й квартира в нього була, добрий заробіток на заводі. Машину купив не нову, зате сам!
Мама казала: «Одружуйся, сину! Час летить, а ти його на ті помадолизи витрачаєш! Ось сусідкина Юлія така гарненька: молоденька, хатня! Допомагає, медсестрою стає. На тебе поглядає, я тобі кажу!»
А він: «Та не треба мені твоєї Юлії. Не по душі».
Отак і проґавив. Мабуть, вона тепер чоловікові котлети з картоплею смажить, салат з огірків і помідорів ріже. І чекає. Діти питають: «Мамо, а тато скоро?»
Його жодна не чекає. Раніше це й подобалося.
Не помітив, коли гулянки остогидли, а він так і котився колишньою колією.
Піднявся на поверх, ключем до замка не йде! Вклав ще раз, повернув… Раптом двері відчинилися зсередини. Мати в квітчастому халаті, зрумянилась:
Сину! Чи не до нас іще з роботи? Чому не подзвонив? Стомився ж! Вигляд не свіжий. Ми з татом саме вечеряти збираємось. Роздягайся, руки мий! Татуню! Миколо, іди сина зустрінь, де ти там?
Андрій остолопів. І тут вийшов батько:
Сину! Гадав, кохану привів знайомити. Онуків напевно не діждемось. Я винен, дурень після сорока одружився. І мати твоя вже не дівчина була. Не затягуй, з батькових хиби вчись: все роби вчасно! Зрозумів?
Зрозумів, тату… горлянка пересохла. Дякую вам з мамою за все. Я… речі забув!
І стрілою вниз сходами. З будинку і біг без огляду.
Зупинився далеко, відсапався, обережно оглянувся. Як же так? Від електрички повернув не туди? Замислився, а ноги по звичці принесли до хати батьківської, де Андрій виріс. Щось не те… Андрій озирнувся.
Батьківської пятиповерхівки не було.
На її місці був сквер…
Її ж знесли три роки тому. А батьків немає вже пять.
Він тоді ту квартиру продав, іпотеку своєю покрив, машину купив, памятники батькові й матері поставив.
Що це було? Куди він потрапив? Неначе справді побував у батьків, живих?
Чи все це навіяло?
Прийшов додому, довго дивився у дзеркало. Вмився під душем, вдяг спортивний костюм, кросівки і на вулицю.
Батьківський дім знесли, мешканців переселили поруч. Десятихвилинна дорога.
Сумнівно, що він її побачить. Юлія ж молодша, вже напевно заміжня. Але раптом схотілося переконатися: знайти її, побачити, що вона має чоловіка, дітей, родину і він запізнився.
Що йому не світить нічого.
А якщо у Юлі нікого? Тоді що? Відповіді не було.
З того вечора що дня після роботи йшов через Юлин двір.
Даремно напевно, вона там уже не мешкала. Вийшла заміж, поїхала. Розпитувати Андрій не хотів: не доля то й не доля.
У суботу переконав себе: останній раз іде до дому Юлі. Дурна задумка, видіння винне!
Йшов повз двір: матусі гуляли з дітьми на май
Антон з Юлею поверталися до дому, тримаючись за руки, і відчували, як кожен крок наближає їх до нового життя, де кожен звичайний день стає дивом кохання та сімейної теплоти.
ЦЕ МЕНІ НЕ ПОТРІБНЕ…