Василина Петрівна вирівнювала строгий жакет перед дзеркалом. Сьогодні у Соломії тридцятиріччя. Перше майже за вісім років святкування з дочкою поруч.
Мамо, вийдеш? покликала Соломія з передпокою. Таксі чекає.
Зараз, зараз! відказала Василина Петрівна, але не поверталася від дзеркала.
Як же змінилася Соломія… Замість джинсів та кросівок носить витончені сукні й туфлі на підборах. Працює в іноземній компанії, заробляє більше, ніж Василина Петрівна за всі роки на фабриці. І виходить заміж за свого… як його… Данила.
Матусю! голос доньки став нетерплячим.
Василина Петрівна зітхнула й вийшла. На порозі стояла донька у бежевій сукні з акуратною зачіскою та ледь помітним макіяжем. Гарна, як завжди. Навіть коли шістнадцятирічною кинула школу й покинула дім.
Добре виглядаєш, сухо відповіла Василина Петрівна.
Соломія усміхнулася, але в очах замайоріла тінь.
Дякую. Ти теж. Цей костюм тобі дуже личить.
Їхали мовчки. Соломія дивилася у вікно, а Василина Петрівна думала, як усе могло скластися інакше. Якби донька тоді її послухала. Якби не зв’язалася із тим Петром, що був старший за неї на двадцять. Якби не втекла з ним до Одеси, полишивши школу, інститут, власне майбутнє.
Пам’ятаєш, що я тоді казала? не втрималася Василина Петрівна. Що це добром не скінчиться. Що він залишить тебе, натішившись.
Соломія повернулася до матері.
Мамо, не будьмо сьогодні про це. У мене свято.
Не збираюся тобі його псувати. Констатую факт. Я ж мала рацію?
Мала. А тепер що? Бажаєш, щоб я до кінця життя каялася за дурність юності?
Василина Петрівна мовчала. Чи хотіла цього? Не знала. Знала лише, що вісім років не мала спокою, уявляючи шістнадцятирічну доньку бог знає де і з ким. Як обдзвонювала лікарні та поліцію, шукала через знайомих. Як перший лист прийшов лише через півтора року коротка записка, що Соня жива й здорова.
Ресторан був шикарним. За великим столом вже сиділи гості колеги Соломії, подруги, наречений Данило з батьками. Усі ввічливо встали при появі Василини Петрівни.
Знайомтеся, це моя мама, представила Соломія.
Василина Петрівна кивнула усім одразу й сіла на вказане місце. Поряд опинилася мати Данила елегантна жінка років п’ятдесяти п’яти в коштовній сукні.
Яка чудова у вас донька, тихо сказала вона. Діма без розуму від неї. Каже, таких незалежних та цілеспрямованих дівчат нині рідкість.
Самостійною вона стала рано, відповіла Василина Петрівна. Надто рано.
Мати Данила відчула напругу в голосі й перевела розмову.
Гуляли шумно. Соломія сміялася, розповідала історії з роботи, приймала вітання. Василина Петрівна переважно спостерігала мовчки, лише іноді відповідаючи сусідам.
Ось донька обіймає Данила, він щось шепоче їй на вухо, вона червоніє та сміється. Добрий хлопець, треба визнати. Лікар, із гарної сім’ї. Соломії пощастило. Та встигла б вийти заміж раніше й не за першого зустрінутого, якби тоді послухала матір.
Солю, про весілля! скрикнула подруга. Коли плануєте?
Восени, відповіла Соломія. Хочемо по-родинному, лише з найближчими.
А житимете де?
Данило купив квартиру у новобудові. Трикімнатну зі свежим ремонтом. Мрія!
Василина Петрівна мимоволі згадала свою двокімнатну панельку, де вони жили до втечі доньки. Там Соломія спала на дивані у вітальні, жалілася на тісноту й брак власного куточку. Василина Петрівна відказувала: закінчиш школу, поступиш до інституту, підеш працювати тоді й буде своє. А донька чекати не захотіла.
А діточки? допитувалася подруга. Плануєте?
Соломія переглянулася із Данилом.
Звичайно. Мрію про дитинку, донька усміхнулася. Хочу стати найкращою мамою.
Не сумніваюся, кивнула мати Данила. Ти маєш чудову інтуїцію до людей, відчуваєш їх. Це незамінно в вихованні дітей.
Васи
Валентина Петровна рано прокинулась і, ще лежачи в ліжку, уявила, як Лідійка здивується її дзвінкові зі словами: “Це ж я тобі, доцю, своїми руками вареники із вишнями спекти хочу на весілля твоє”, але відчувши в серці легку тривогу, що даними словами поспішає вперед, бо щира спокута душі не вмиває наче руки від минулого, але мрія вже прокотився її серцем і зачепилася, як квітка легкого полиню за поділ воза: хай боляче виривається інакше виросте, але життя їхнє, тепер уже зрозуміло, мало прожити квітучими яблунями, не полином.