15 вересня. Сьогодні знову той самий розмов. Мама розгорілася.
Мамо, годі тобі! Андрій різко одвернувся від вікна, втопивши погляд у перехожих на вулиці. Хіба мало вже повторила? Я ж сто разів пояснював!
Пояснював?! Ганна Тарасівна схопилася за голову. Що ти мені пояснював?! Що кидаєш нас ради якоїсь чужої жінки з дітьми?!
Вона не чужа! Оксана моя дружина! син стиснув кулаки, голос задрижав від люті. І ті діти тепер теж мої! Розумієш? Мої!
Соломія мовчки сиділа за кухонним столом, крутила у пальцях ложечку. Сльози падали просто в остиглий чай. Вона не плакала вони лилися самі, як дощ за шибкою.
Твої?! мати зареготала, і той сміх був страшніший за крик. Та ти з глузду зїхав! У тебе рідна сестра, що після аварії ледь пересувається! У тебе мати, що життя на тебе поклала! А ти… йдеш до чужих!
Андрій присів на край ліжка, провів долонею по обличчю. Втомився. Віски тісно болить від цих бесід.
Мамо, спробуй зрозуміти. Мені тридцять два. Я дорослий чоловік, маю право на власне життя.
Власне життя? Ганна Тарасівна сіла напроти, взяла його руки. Андрійку, рибонько, та яке ж життя з розведеною жінкою та двома чужими дітьми? Ти ж молоденький ще, гарний, робота добра. Знайдеш собі дівчину молодшу, народиш своїх…
Не хочу інших дітей! він вирвав руки. Мишко й Маринка вони вже мої. Мишко вчора татом назвав. Чуєш? Вперше в житті хтось назвав мене татом!
Соломія схлипнула, підвелась. Прихромала до брата.
Андрію, а як же я? голос був тихий, зламаний. Ти ж знаєш, без тебе мені не вижити. Після аварії тільки на тебе надія. Мама пенсіонерка, грошей в неї мізерно. Хто допоможе, як не ти?
Братські обійми. Андрій пригорнув сестру, гладив по волоссю.
Соломійко, ж я не вмираю. Просто житиму окремо. Допомагатиму. Але тепер в мене своя родина.
Була своя родина завжди! не втрималася Ганна Тарасівна. Ми твоя родина! Рідна!
Оксана вагітна, тихо сказав Андрій.
Настала тиша. Лише годинник цокав на стіні та дощ шумів ззовні.
Що ти сказав? мати зблідла, осіла в крісло.
Оксана чекає дитину. Нашої дитини. Розумієте тепер, чому не можу кинути?
Соломія відійшла, дивилася на брата широко розплющеними очима.
А скільки вже? спитала вона.
Пять тижнів. Лікарі кажуть, усе гаразд.
Господи… мати сховала обличчя в долонях. Що ж ти наробив, сину? Що ж ти наробив?
Ганна Тарасівна відпрацювала вихователем у садочку більше тридцяти років. Діток любила щиро, але онуків від сина собі уявляла зовсім інакше. Не від чужої розведеної з двома дітьми, а від гарної дівчини з порядних людей.
Мам, що тут такого? Андрій сів поруч, спробував обійняти. Онука дочекаєшся. Чи онучку. Чи це погано?
Від кого дочекаюсь? вона відсмикнулась. Від жінки, що вже
Валентина Петровна мовчки почала варити какао, а Катя, схилившись на кухонному столі, пильно спостерігала, як за вікном запалали вогні Києва, і в хаті, де ще хвилину то тріщало напруженням, раптом настала тиша, важка й вимовна, коли кожен із нас, зарившись у свої думки, готувався відкрити двері не тільки незнайомим людям, але й цим новим, невідомим почуттям у своєму обережному, ще боявкому серці.