Я вважала, що знайшла свою долю…

Соня думала, шо заміж вийшла…
Поки Соня приторговувалася за убуде у «Славутич-маркеті», Олесь стояв осторонь. А коли вона почала складати куповане у пакети, він взагалі вийшов на вулицю. Соня вийшла з маркету та підійшла до Олеся, який у цей час палив.
Олесю, візьми пакети, попросила вона, простягаючи двоє важких торб із продуктами.
Олесь подивився на неї так, ніби його примушують до чогось злочинного, й здивовано спитав:
А ти що?
Соня розгубилася, не знаючи, що відповісти. Що значить це «ти що»? І до чого це питання? Звичайно ж чоловік підсобляє фізично. Та й якось не по-людськи це, коли жінка мовчиглас тягне важкі торби, а чоловік поруч летить легесенько наче пірїнка.
Олесю, ж вони важкі, вона намагалась пояснити.
І що? продовжував Олесь.
Він бачив, що Соня вже закипає, але навздогін принципу нести відмовлявся. Швиденько пішов вперед, знаючи, що вона не дожене. *Що це за «візьми торби»? Я що, наймит? Чи квок?! Я мужик! І сам вирішую, носити чи ні! Нічого, нехай сама тягне, не розіллється!* гордовито розмірковував Олесько. Настрій сьогодні був такий жінку дресирувати.
Олеську, куди ти? Торби візьми! голосно кликнула Соня в слід, мало не плачучи.
Торби справді були мов залізні. А Олесь знав про це, бо сам накидав цю всячину у кошик. До помешкання рукою подати хвилин пять. Та коли тягнеш важкі пакети, дорога тоді видається нескінченною.
Соня йшла додому, ледь сльози стримуючи. Сподівалась, що Олесь жартує й зараз повернеться. Та ні, він лишався дедалі далі. Бажалося кинути ці торби, та вона немов у тумані тягла їх далі.
Дійшовши під калитку, вона сіла на лавку, сили йти вже не було. Хотілося плакати від образу й втоми, та стримувалась на вулиці плакати боязко, соромно. Але й проковтнути це не могла він не лише образив, а, здавалось, відчужився. А свого часу який же уважний був… Навіть не те щоб не розумів, розумів! І чисто свідомо так поступив.
Здоровенькі були, Соню! голос сусідки вивів її з задуми.
Здоровенькі були, бабо Машо, відповіла вона.
Баба Маша, Марія Семенівна, жила у них поверхом нижче й дружила з бабусею Соні, поки та була свого часу. Марію Семенівну Соня знала ще з-малечку, й завжди вважала другою бабусею. Після втрати бабусі, коли Соня зіштовхнулась із першими побутовими клопотами, саме сусідка їй усюди підсобляла. Більше було нікому мати Соніна жила у Львові з новим чоловіком та дітьми й не турбувалась, а батька вона й не памятала. Тож єдиною рідною довгі роки була бабуся. А тепер баба Маша.
Соня не вагаючись вирішила віддати всі продукти Марії Семенівні. Не дурно ж їх потягла. Пенсія в баби Маші невеличка, й Соня часом її пригощала смаколиками.
Ходімо, бабо Машо, я вас до хати проводжу, сказала Соня, знову узявшись за торби.
Завітавши до сусідки, Соня лишила ті торби у неї, кажучи, що все це їй. Побачивши у пакунку «Запорізькі» шпроти, трісочкову печінку, консервовані абрикоси та інші принади, які полюбляла, але дозволити не могла, баба Маша так зворушилась, що Соня навіть засоромилась свого рідкого пригощання. Поцілувались на прощання, й Соня піднялась догори.
Як тільки вона переступила поріг помешкання, чоловік вийшов їй назустріч з кухні, щось жуючи.
А тор
Катя глянула на паркани, що вили у сонце бірюзовою фарбою, і всередині неї впала остання краплина надії, натомість зросли кришталеві крила певності, що вона врятувала себе від вічної пітьми, коли жіноче достоїнство стає тінню на стіні, яку ніхто не бачить і не чує.