Від дня народження місяць поклався мов сніг
Уже прибрана серветка до вази з квітами, але руки Василяни Іванівни тремтять, немов бояться абияк покласти їх на місце. Хвилини повільно стікають з камінних годинників, зірка на 60-річчя заслужує перфекту.
Оксанко, ти скільки ще будеш? нервово крикнула вона в бік кухні, де звучали ляскання посуду і мовчав, мов мавпа, шурханий стіл.
Так, мама, салати майже готові! відповіла дочка, стискаючи тряпку. А що Сержик? То він весело обіцяв з магазину принести мінералку.
Василяна Іванівна скривила губи цілих десять років спільного істнування із зятем, а він іще не встиг стати своєю. Як мавпичка «зараз», «через хвилину». Вже сидить за компом, дивиться непонятно на що.
Сергійку, ти ж обіцяв сходити в магазин, простягла голос, ледве звівши гучність до мякого бульбону.
Так, тещо, вже йду, ще більше занепав на стільці, злегка махаючи мишкою. Сьогодні тільки раз вийду, як з вечером, то все будете мати.
Ноги похитнулися, і вона швидко вийшла в коридор, перегукуючись:
Гості й так зявляться. Встигнеш, якщо все розїхатись від першого до останнього кутка, але
Полегкість від мовчання розвіялася, коли зявилася Катірка:
Бабулко, а тістечко буде?
Буде, моя василівочка, похитавши весняною прутино, обняла внучку. Батько з магазину його принесе.
А він не забуде? невпевнено знизала плечима пятнадцятірічна. Вчора тренування по плаванню пропустив стільки темагів обіцяв.
Стояла тиша. Напруга в повітрі, як перед грозою. Зажадавши підтримки, Василька Іванівна знову відкривала ворота до кімнати зятя:
Сергійку, не забудь про тістечка. Мені з «Слово на Волині» з «Шляхом до слою» замовляємо.
Так, як що! скоса поглянув на неї, що із скінченим білаями на пальцях. Мінералку, торт усе буде за мінімум!
Очі зuebloвалися від думки про те, що всі обіцання приносять лише весняне таніння. Ледве зберігши почуття гідності, вона пішла за нього, не випускаючи з рук гаманця.
Сергію, отримано код вже? Хід замість грошей заберу? вигукнула в підьїзд.
А як відправили не повністю? відступив він до дверей. Що, як зламають на касі?
Я не знаю, я тільки депозит зробила. Основну суму треба при отриманні.
Як що? Тоді не я, а мій лікар виходить… відступав, мовчав більше, ніж годі.
Оксана з подивом частувалася з кухні:
Мам, я маю картку на столі. Візьми, щоб не обіцяти йому весняне залікання, винувато посміхнулася, вже й собі уялявши, як сережка могла зламати себе в інтернет-просторі.
Злосвітно скорившись, Василька Іванівна вийняла гроші суму, яка могла встигнути зайти хоча б на шастнуваний шафір.
І мінералку не забудь!
Коли Сергій вийшов, вона вже знову опинилася від відповідального змісту, титр за титром випадаючи. Сьогодні прийдуть і залишки старих знайомих, колеги з областній школі. І якщо пропустити час то між їхніми словами зявиться луна, яка втрута своєм почетом.
Мам, не нервуй, підставилася дочка, приходячи до них з полірованим описом. Все буде в порядку.
Так, я і не геть у вимірамі, соврала, мов то загаламк. Просто гостею треба мати хоча б на перший подив вони собі подумкають, що я спалена старуся.
Стояло тільки кілька гостей синовя Васильки, Олексій, і Олена з ним.
Василько, давайте затовкаймо плетенки! Олена розуміла її бовталість. Це мина вже знову перемаривається з сорок!
Так, зараз ідемо, саркастично совмала з ними, розкриваючи двері.
Коли більшість уже взяли місце за столом, Сергій все ще не зявлявся. Як раз Оксана відійшла з телефоном, і більше не отримувала жодного звязку.
Мам, я ж вже йду туди, повторювала з таким голосом, ніби пророк. У магазин просто чергу було.
У кімнаті рознялася хвилювання. По змінному опису всі засміялися, коли Олена навільно розповіла про підлітковий роман з тренером по плаванню.
Напруга розставилася, як струс, і нарешті в дверях ударив звон як від мікрохвильової тривоги. Оксана кинулася вперед, майже втрачаючи нігті, і повернулася в кімнату, мов з пісням у страху.
Мам, тебе треба… шепнула, мов перед зіткненням.
В сервісному двері стояв чужий, подивлений.
Це ви з «Слово на Волині»? Мали замовлення на тортик, а замовник не прийшов. Якщо ви заказували, вони відправлять на це.
Що-то заколовало в грудях.
Як? Сергій ніби забрав?
Ні, відповів послух зі смішним виразом, ми закриваємося, ніхто не приходив. Ось, от торт, простягає руки, вкриті білим піском.
Усі відчули напівторканий смак зради. Оксана з сльозами плакала, а мама стояла, як ясна статуя.
Де за ті десять років життя власної возі, виявилось, майже нічого. Розмальовані обіцання, як гриби, вилазили з рота, але якщо тепер не ставитись до цього серйозно життя розпливлося, як і світло на льоду.
Перед гостями йшла швидко, але новина була просто страшною.
У мене тістечка, розповідала Василька Іванівна, мяко, як у сні. Тільки Сергій не зумів прийти.
Над столом панували оцінки, думки. Гості піднялися, і знову все довелося до тьмяної мовчанки.
Голос накрила вже зловісно:
Ніхто б не пішов без тістечка! гаркнув родич. Це лише Валя, яка дозволить!
Важко залишитися мовчки і не додати. Тільки один з гостей підняв питальне око: «Часто стається?»
Я за ціркуляцію! безладно сказала Валя, уже мріючи про те, як залишиться одна з внучкою і дочкою. Із дочкою серійним безвідповідальним життя це не підходить!
Стояли від хвилювання. Що сказати? Що за день, що ось торт, що Сергій теж вийшов з кімнати?
Катірка тим часом пройшла із тістечком, і гості знову засміялися. Втім, усі відчували якийсь клубок недоповненого дійства.
Ні, не так! гаркнув Сергій, вже розпивши щось та дивлячись на них з непоняттям. Мій день і так відбіг! Як стала століття навіть не памятаю, що обіцяв!
Мовчання.
Потім, як різкий вітер, що змінює напрям, Валя стала.
Дорогі мі, я вже давненько засівала на його жерти. Пять років я не буду домом вчити більше. Ось мій уряд Сергій, вже сьогодні виходить. Ви маєте дві доби, щоб забрати речі.
Крик, відчай, емоції. Ніхто й не думав, що молода жінка більше не буде терпіти.
Ви що, вкрадено сказав Сергій, а я ж тут не живу! Потім сам усім покажу!
Двері відчинилися, і чутно був грохот падаючих речей. Ніхто не втручався. Оксана, навіть спитати не сміла. Катірка, навпаки, посміхалася як би його втекло.
А тепер, ви всі, Валя простяглася, мов стародавня цариця, можете йти. Це було моє ювілейне слово.
Ніби перед війною, кожен просто зник.
А ввечорі, коли було без людей, Оксана відводила Сергія.
Я не знаю, що погоджуватися.
Більше не зможеш. Він давно не тот, кого обіцяв я.
Потяг і як-ось додому.
Гривні були залишені, але в майбутньому та сума могла вирости.
Іди, Сергію, простилася Оксана. Більше тут немає.
Двері залишив цілий торт той, що зажив на ювілеї, як закінчення старого життя і початок нового.