Остап схилився перед знайомими дверима, рука вагалася над дзвінком. У руках велика торба з речами, у кишені куртки брязкали невикористані ключі від квартири.
Три дні тому він вийшов звідси після чергової лайки, гримнувши дверима й кинувши дружині, що більше не повернеться. Галя тоді шпурнула в його слід капця і верескнула, аби йшов куди бачать очі. Звичайна сімейна перепалка, таких були десятки за тридцять років разом.
Але цього разу щось пішло не так.
Остап натиснув дзвінок. За дверима затупали кроки, почувся голос Галі:
Хто там?
Це я, Галю. Відчини.
Тиша. Довга, неприємна.
Галю, ти мене чуєш? повторив Остап.
Чую, холодно відповіла жінка. І що тобі треба?
Як що? Додому прийшов.
Це вже не твій дім.
Остап остовпів. За тридцять років спільного життя Галя ніколи не заходила так далеко.
Галю, годі дурність городити. Відчини, поговоримо нормально.
Не відчиню. І говорити не маю чого.
Та що з тобою коїться? Чого цей весь галас?
Сам знаєш, чому.
Остап справді знав. Три дні тому Галя знайшла в його кишені номер телефону, написаний жіночою рукою. Банально: колега з роботи дала свій номер, просила перезвонити щодо наради. Та пояснити скаженій дружині було неможливо.
Галю, я ж пояснив! Це Марія Іванівна з бухгалтерії. Ділово.
Ділово, як же, донісся її голос із-за дверей. О десятій вечора по ділу дзвонили?
Яка десята? Я ж взагалі не дзвонив!
Брешеш. Бачила в твоєму телефоні.
Остап відчув, як нутро стислося. Він справді дзвонив Марії Іванівні, але зовсім з іншого приводу: дочка колеги вступала до університету, де працював його знайомий, він пообіцяв замолвити словечко. Чисто людська послуга, без жодного підтексту.
Галю, дай зайти, тихо все поясню.
Ні. Пояснюй звідси.
Остап озирнувся. На сходовому майданчику могли з’явитися сусіди, а виносити сімейну бруду публічно він не хотів.
Добре, слухай. Я дзвонив Марії Іванівні, це правда. Але не з того приводу, що ти думаєш. В неї дочка на медичний поступала, а там мій приятель працює. Я пообіцяв поговорити.
І думаєш, я повірю цій казці?
Це не казка, а правда!
Правда? А чому тоді мені нічого не сказав? Чого приховував?
Остап завагався. Він справді не розповідав дружині про прохання колеги. Не з поганих намірів, просто не вважав вартим оповідати їй про дрібниці.
Не приховував. Просто не надав значення.
Та так, не надав. А ще чому не надав? Може, розповіси, нащо ти з нею в кав’ярні після роботи сидів?
В Остапа вщербило серце. Звідки Галя могла це знати?
Звідки ти…
Рима Воронова вас бачила. Каже, сиділи як голубки, за ручиці трималисься.
Ми не тримались! обурився Остап. І сиділи лише півгодини. Вона частувала кавою за допомогу з дочкою.
Авжеж, частувала. Такі вже вдячні нині.
У голосі Галі було стільки лютості, що Остап зрозумів просто так його не впустить.
Галю, любенька, ну подумай сама. Нащо мені інші жінки? У мене є ти, наша родина.
Була родина. А тепер ні.
Як ні? Що ти несеш?
А те й кажу. Набридло мені жити з зрадником.
Який же я зрадник? Я ж нічого такого не робив!
Не робив? А що тоді робив? Романи заводив?
Остап притулився чолом до дверей. Розмова зайшла у глухий кут.
Галю, зустрінемося завтра, коли заспокоїшся. Поговоримо, як люди.
Не засп
Молодший син Андрій, що чекав унизу, побачивши спущені плечі батька й темряву в його очах, мовчки відчинив двері машини кроки Миколи по сходах глухо лунали у вогкому повітрі, а вітер розгублено шарпав його пальто, немов намагаючись повернути назад. Він сів і глянув у запотіле вікно на четвертий поверх, де в одному з вікон ще миготіло світло, важко поклав валізу на заднє сидіння й попросив сина їхати геть звідси, з цього тепер уже чужого подвір’я, під парасолькою, із розбитим серцем, зрозумівши, що втратив її назавжди серед густого осіннього дощу.