Залишилась тільки одна

Залишилась сама
За вікном уже синіло, а мами все немає. Олеся, вертячи колісиками коляски, припідкатала до столу, зняла телефон, набрала номер.
«Абонент вимкнений», почувся голос із підземелля.
Дівчинка перелякано дивилась на апарат, згадала, що грошей на ньому обмаль, вимкнула.
Мама пішла в крамницю не верталася. Такого не траплялось. Вона ніколи не залишала наддовго, адже донька з дитинства на колясці, ходити не могла. Родичів, крім мами, не було.
Олесі вже сім років, сама вдома не лякалась, але мама завжди казала, куди й коли вернеться. Не могла збагнути:
«Сьогодні пішла до далекої крамниці, там дешевше. Ходили з мамою разом. Хоч далека, але поспіхом за годину встигнеш.» Погляд на годинник. «Чотири години вже минуло. Хочу їсти».
Направила коляску на кухню, нагріла чайник, дістала із холодильника котлету. Поїла, попила чай.
Мами все нема. Не втерпіла, знов взяла телефон, набрала:
«Абонент вимкнений», знову той металевий голос.
Перекотилась на ліжко, сховавши під подушку телефон. Світло теж не вимкнула без мами так страшно.
Лежала довго, але таки заснула.
***
Прокинулась, коли сонце косилось у вікні. Ліжко мами застелене.
Мамо! гукнула у бік сіней.
Тиша у відповідь. Взяла телефон, подзвонила. Знов той самий голос.
Страшно стало, сльози річкою полились.
***
Богдан ішов із кавярні. Там щосвіжу продавали паляничку та бублики. Кожне ранкове сніданок з мамою починався так: вона варила каву, він біг за випічкою.
Богданові вже тридцять, а він ще неодружений. Дівчата на нього не зважали: худий, негарний, хворобливий. Хвороби переслідували його від народження. Потрібне було дороге лікування, а виховувала його мати сама. Останній діагноз поставили вже дорослому дітей мати не зможе. З тим, що ніколи не одружиться, Богдан уже примирився.
У траві блиснув розбитий телефон. Телефони та компютери його хобі та робота. Програміст, блогер. В нього, звісно, були найкрутіші девайси, але з професійної цікавості він підняв той. Телефон був розчавлений, мов переїхала машина, відкинувши в бур’ян.
«Щось трапилось?» мильнуло в думках. Сунув розбитий апарат у кишеню. «Дома розберусь».
***
Після сніданку вийняв із знайденого телефона симку, вставив у свій. Номери були переважно лікарняні та підприємства, але першим у списку стояв «донька».
Подумавши, подзвонив:
Мамо! почувся радісний дитячий голосок.
Я… не мама, зніяковіло сказав Богдан.
А де ж мама?
Не знаю. Знайшов розбитий телефон. Переставив симку, дзвоню.
Моя мама зникла, голосок захлипав. Учора пішла до крамниці і не вернулась.
А де твій тато, бабуся?
Немає в мене ні тата, ні бабусі. Тільки мама.
Як тебе звати? зрозумів, що треба рятувати дитину.
Олеся.
Мене дядько Богдан. Олесю, вийди з квартири, скажи сусідам, що ти сама.
Не можу вийти, я ж ніжками не ходжу. І в сусідній квартирі ніхто не живе.
Почекай, як то не ходять? Богдан зовсім збентежився.
Я така народилась. Мама каже, треба накопичити грошей, мені зроблять операцію.
А як пересу
Школярка Ярина кріпше стиснула руку тата Костянтина, мама Ліда з бабусею Надією Антонівною йшли поруч, їхні обличчя сяяли від щастя та надії на новий шкільний рік, коли разом вони залишили сумні часи позаду через ту єдність, що виковалася в найтяжчі моменти, і тепер кожен крок доньки до школи був тріумфом над минулим, мов та весняна вода, що пробила собі нове русло крізь скелі долі.
Школа чекала.