Та ти чуєш, цю історію я щойно перечитала, така болюча… От, слухай:
Соломіє! Соломіє, та що ж ти робиш?! Голос Ігоря тремтів од зневіри. Ти ж прекрасно знаєш, як я до тебе ставлюсь! Навіщо таке робиш?!
Годі, Ігорю! Не ускладнюй! Соломія відвернулась до вікна, щоб не бачити його обличчя. Усе вирішено. Олексій Миколайович гарна людина, в нього добрий стан, житимемо гідно.
А кохання? А те, що між нами було? Невже це нічого не варте?
Соломія стиснула кулаки аж нігті впилися в долоні. Звісно варте. Навіть більше, ніж вона наважувалась собі зізнатись. Але мама лежа купі після другого інфаркту, а лікування коштувало тих грошей, яких у них з Ігорем не було й ніколи не буде.
Було чудово, та життя не казка, промовила вона холодно.
Ігор зробив крок до неї, простягнув руку, та зупинився, не доторкнувшись.
Соломійко… Пам’ятаєш той день на озері? Коли ти провалилась під лід? Я тебе витягнув, ми тоді поклялись одне одному…
Досить! різко повернулась вона. Не нагадуй! Що було минуло.
Ігор дивився на неї так, наче бачив уперше. Потім повільно кивнув.
Зрозумів. Значить, так. Що ж… Він узяв з комоду свою куртку. Бажаю щастя, Соломіє Володимирівно.
Він пішов, не вхлопнувши дверима. Соломія почула, як його кроки затихли на сходах, і лише тоді дозволила собі заплакати.
Олексій Миколайович справдивий був добряк. П’ятдесятирічний удівець, директор великого підприємства, він запропонував Соломії не просто шлюб, а стабільність. Коли мама опинилась у лікарні, саме він узяв на себе всі витрати на лікування, не вимагаючи нічого крім згоди на одруження.
Ти молода, красуня, розумниця, казав він, тримаючи її за руку. А я вже не молодий, мені потрібна супутниця життя. Ми підходимо одне одному.
Соломія кивала, відчуваючи себе товаром на базарі. Але вибору не було. Мама видужувала, лікарі обіцяли повне одужання за умови догляду та дорогих ліків.
Весілля минуло тихо, у вузькому колі. Олексій Миколайович був уважним чоловіком. Не вимагав кохання, цінячи повагу та вдячність. Соломія чесно старалась бути доброю дружиною.
Ігоря не бачила місяців три. Потім випадково зустріла в лікарні.
Як справи? спитав в чемно, наче знайомого.
Нормально. А в тебе?
Також. Багато працюю.
Він схуд, засмаглів, носив новий костюм. Соломія хотіла спитати, звідки гроші, та стрималась.
Мати як? Ігор завжди любив її маму, вона його теж.
Добре. Одужує.
Передай вітання.
Передам.
Вони стояли в коридорі лікарні, і Соломірія раптом яскраво згадала той зимовий день, коли Ігор врятував її. Їй було сімнадцять, йому дев’ятнадцять. Катались на ковзанах по замерзлому озеру поза містом. Лід здавався міцним, та Соломія від’їхала надто далеко від берега.
Тріск був негучним, та Ігор почув. Він закричав, щоб вона не рухалась, сам повз до неї по льоду лежачи. Коли вона провалилась, він встиг схопити її за руку. Потім були хвилини боротьби з крижаною водою, його відчайдушні зусилля витягти її, власна куртка, якою він її загорнув.
Усе буде добре, шепотів він, розтираючи її замерзлі руки. Я тебе не покину. Ніколи не покину.
Тоді вони поклялись кохати все життя. Соломії було сімнадцять, і вона вірила у вічне кохання.
Мені час, сказав Ігор, повертаючи її до теперішнього.
Так, звісно.
Він пішов, а Соломія ще довго стояла в коридорі, тримаючи в руках направлення до лікаря.
Життя з Олексієм Миколайовичем складалось рівно. Він збудував мамі новий дім у передмісті, найняв догля
Вона зрозуміла, що Ігор колись врятував її від крижаної води, але своїм вибором вона назавжди зламала лід довіри між ними, залишившись сама зі своїм жалем.