Ганна Іванівна витерла пил зі рамки світлини, де була вона сама у білому халаті з колегами. Молода, усміхнена, повна надій. Тоді їй здавалось, що все життя попереду, що стане чудовим лікарем, рятуватиме людей, і всі їй вдячні.
Мамо, ти знов про минуле? голос доньки пролунав із коридору. Прибери вже ці світлини, нащо себе мучити?
Не твоя справа, Оленко, буркнула Ганна Іванівна, але руки все одно затремтіли. Іди ліпше посуд помий.
Олена увійшла до кімнати, сіла поряд із матір’ю на диван.
Мамо, скільки можна? Минуло стільки років, а ти все не можеш забути. Ніхто вже не памятає того випадку, окрім тебе.
Не памятають? гірко усміхнулась Ганна Іванівна. А Дарка Михайлівна памятає. Учора зустріла її в магазині, так вона навіть голови не повернула. Робить вигляд, що не бачить.
Та може, вона просто не помітила! Або окуляри вдома забула. Мамо, ну годі вже себе катувати!
Ганна Іванівна поставила рамку на місце і відвернулась до вікна. За шибкою дрібно дощило, так само сіро, як і її настрій. А колись вона любила дощ, казала, що він змиває все погане…
Історія почалася тридцять років тому, коли Ганна Іванівна працювала дільничним терапевтом у районній поліклініці. Молода, енергійна, вона старалася допомогти кожному пацієнту, проводила на роботі по дванадцять годин на день. Колеги поважали, пацієнти любили, завідувачка ставила за приклад.
Того дня до неї на прийом прийшла Галина Миколаївна Марчук, літня жінка, що часто зверталася із скаргами на біль у серці. Ганна Іванівна вже звикла до її візитів, знала, що бабуся живе сама, дітей нема, і лікар для неї єдина віддушина.
Лікарко, любенька, примовляла Галина Миколаївна, сідаючи на стілець, серденько в мене зовсім розболілось. Всю ніч не спала, думала, помру.
Давайте послухаємо, Ганна Іванівна приклала стетоскоп до грудей пацієнтки. Серце калатало рівно, жодних відхилень не було чути.
Галино Миколаївно, у вас усе в порядку. Може, знервувались через щось?
Та що ви, лікарко! Біль такий, прямо кинджалом ріже! бабуся вхопилась за серце. Може, укол який зробите? Чи в лікарню направите? Мені так страшно самій вдома!
За вікном кабінету вже збиралася черга на наступний день, часу критично не вистачало, а вдома чекав маленький син із температурою. Ганна Іванівна втомлено потерла скроні.
Галино Миколаївно, я вас уважно оглянула. Серце працює добре, тиск у нормі. Прийміть валер’янку та добре виспіться. Якщо буде гірше обовязково викличте швидку.
Та лікарко…
Вибачте, у мене ще багато пацієнтів. До побачення.
Бабуся повільно підвелась із стільця, з надією подивилась на лікарку, але та вже викликала наступного. Галина Миколаївна зідхнула і попленталась до виходу.
Ганна Іванівна й думати забула про той візит. Вдома возилася із хворим сином, чоловік затримався на роботі, клопоту як байбака. Наступного дня знов прийом, пацієнти, папери, метушня.
А вранці задзвонив телефон зі швидкої.
Ганно Іванівно? Учора до вас зверталась Марчук Галина Миколаївна. У неї був великий інфаркт, ми її не довезли до лікарні…
Трубка випала з рук. Ганна Іванівна відчула, як кімната закрутилась перед очима. Неможливо. Учора ж у бабусі усе було гаразд, серце калатало рівно…
Мамо, що сталося? налякано запитала маленька Оленка, що гралася поруч із ляльками.
Нічого, доню, нічого, пробурмотіла Ганна Івані
Дощ набирає сили, шквалює по шибках, немов сама природа плаче над тим, що Оксана Григорівна так і не наважилася взяти в руки ту фотографію по-справжньому та прогнати тінь минулого, що тримала її душу в полоні довгі роки, не даючи шансу на прощення.