Той самий сусід з п’ятого поверху
Олена Петрівна завсегда відала кожну дрібницю у своїй хрущовці. Хто з роботи о котрій годині, хто з ким лається, де кому навіть на комуналку нема. Але про сусіда з п’ятого ні звука.
Той з’явився у під’їзді якось непомітно. Олена Петрівна пам’ятала, що квартира п’ятдесят третя довго пустувала після старої Явдохи Миколаївни. Її онюки з Чернігова навідувались рідко, щось перебирали, далі позбулись. Хто взяв невідомість.
Мабуть, маклери, знову продаватимуть, міркувала Ярослава Георгіївна біля поштових скриньок. Тепер це модне діло, мов картоплею на базарі торгують.
Та незабаром виявилось: квартиру не перепродали. Там осів жилець. Олена Петрівна зрозуміла це по тихій музиці, що інколи прослизала звідти, та стуку черевиків на сходах. Таки черевиків не шльопанців, не кросівок, а міцних підборів на підборах. У їхньому будинку таке було рідоліттям.
Вперше Олена Петрівна побачила нового сусіда випадково. Визирнула у вічок, почувши голоси на майданчику і завмерла. Навпроти стояла висока жінка у витонченому бежевому пальті. Волосся сховане у охайний вузлик, в руках білі троянди.
Велике спасибі, чулось незнайомці до чоловіка середніх літ у суворому костюмі. Обовязково передам.
Чоловік кивнув, щось нечутно відповів, подався до ліфта. Жінка ж постояла ще, дивлячись на квіти, тихо зітхнула й зникла у квартирі.
Ярославо, запитала Олена Петрівна подругу наступного дня на лавці у дворі, нову сусідку бачила?
Яку нову?
З п’ятого. У пятдесят третій тепер мешкає.
Ярослава Георгіївна похитала головою:
Не бачила. А що, молода?
Та не дуже. Років сорок пять, може, пятдесят. Гарна, доглянута. Одягнута пристойно, не як усяк тут.
Пе-евно, заможна, вирішила Ярослава. Квартиру в центрі здобула.
Олена Петрівна згодилась, та щось невідчепне линуло чудним. Заможні зазвичай не селяться у їхнім старому ґрунґолді з допотопним ліфтом та облізлими стінами. Беруть новобудови, елітні будинки з консьєржками.
Поступово Олена Петрівна почала помічати: до сусідки згори часто стукають гості. Завжди чоловіки, завжди з букетами. Приходили коли раніш, пізніш, серед дня. Дехто на хвилину, інші зависали на годину-півтори. Та всі до одного витончені, певні.
Може, художниця? запропонувала Ярослава Георгіївна, коли Олена Петрівна поділилась спостереженнями. Чи музикантка? У них завжди знакомих безліч.
Художниця з такими грошима? скептично хмикнула Олена Петрівна. Ти бачила коли багатих художників?
Ярослава знизнула плечима, та згодом визнала неймовірно.
Цікавість Олени Петрівни ріс днями. Вона навмисне прислухалась до звуків звідгори, виходилась до сміттєпроводу саме коли чула кроки на сходах. Та сусідка ніби розтворювалась у повітрі. Чи то йшла дуже тихо, чи то відчувала потайний погляд.
Розгадка спала несподівано. Олена Петрівна верталась із поліклініки після довгих черг до терапевта. Настрій гидкий лікар нічого певного, лише направлення на аналізи. У ліфті зустріла Вітя-сантехніка з ЖЕКу.
Здоров, Олено Петрівно, вітався Вітько, в руках ящик із знаряддям.
Здоров, Вікторе. Куди се?
На пятий, кран лагодити. Заявка прийшла.
Олена Петрівна оживилась:
У пятдесят третю?
Еге ж. Там тітка мешкає, цікава. Завжди чаю піднесе, печивом при
Олена Володимирівна вийшла, а Марина Петрівна ще довго дивилась на залиті сутінками вікна сусідніх будинків, де за кожним світлом, немов у акваріумі, сповільнено пливли чиїсь долі, так само незбагненні та самотні, як тіні у сні.