Соломія стояла біля плити, помішуючи борщ. Крізь вікно визирала Палажка Іванівна, сусіда з-навпроти, і тикала пальцем у бік двору.
Соломійко, та подивись на нього! шепотіла вона, немов розповідаючи державну таємницю. От чоловік так чоловік! Квіти дружині щотижня, машину від світанку вимив, щоб Зореславу до роботи відвезти. А твій Богдан де?
Там, справді, порався Тарас Опанасович з сьомої хати. Саджав розсаду помідорів, а на лавочці вже чекав букет червоних троянд.
Палажечко, годі, зітхнула Соломія. Кожен має своє життя.
Яке своє? сусіда аж підскочила, сідаючи на кухонний стілець. Та вдивись у нього! Город аж очі болить, дружину боготворить, онуків у вихідні катає на роверах. А Зореслава ж яка щаслива! Вчора зустріла півгодини розповідала, як Тарас їй по вечорах ніжки розтирає.
Соломія скривилася. Тарас Опанасович Коваленко та й справді був взірцевим чоловіком. Сусіди тільки й говорили. Першим розчищав сніг не лише собі, а й сусідкам-пенсіонеркам. Помагав лагодити тини, позичав інструменти, ніколи не підвишував голосу.
А мені що з того? Соломія вимкнула конфорку. Мій Богдан теж добрий чоловік.
Палажка Іванівна фыркнула.
Добрий! Вчора об одинадцятій музику врубив онучка прокинулась, ревіла до ранку. А позавчора його машина всю дорогу перегородила, дідусь Марко ледь просочився.
Просто настрій був поганий, виправдувалася Соломія, хоч сама знала: звучить ніяково.
Богдан і справді не був ідеалом. Міг забути про день народження, лишити мийку повною брудного посуду на тиждень, витратити півзарплати на вудки. Але Соломія любила його таким. Любила його незграбні намагання зварити сніданок, коли вона хворіла. Любила, як він сопів уві сні. Любила навіть дивані, завалені його сорочками.
Після того, як сусіда пішла, Соломія вийшла поливати огірки. Крізь тин чувся тихий розмов Тараса Опанасовича з дружиною.
Зореславонько, може стільчика тобі винесу? Не стої на колінках, спину надірвеш.
Не треба, Тарасе, швидко полуничку перевірю.
Тоді я поки чай настою. З лимоном чи з варенням?
З варенням, милий.
Соломія мимоволі згадала ранковий діалог із своїм чоловіком.
Богдане, сніданок готовий!
Зараз! крикнув він з ванни. А кава є?
Розчинна у банці, сам знайдеш.
Та де вона там…
Зрештою Богдан пішов на роботу, випивши лиш чай і Соломія весь день лаяла себе, чому не поставила йому чашку на стіл заздалегідь.
Вечором, кладучи спати онуку Оленку, Соломія почула зітхання.
Що таке, сонечко?
Бабусю, а чому дідусь Тарас із сьомої хати тітоньці Зореславі квіти дарує? А мій дідусь Богдан тобі ніколи не дарує.
Соломія присіла на край ліжка, поправила ковдру.
А тобі хочеться, щоб дідусь мені квіти дарував?
Так! Ти ж добра, казки читаєш, пиріжки печеш. Чому він тобі нічого не дарує?
Істина з дітячих вуст боліла найбільше. Соломія не знала, що відповісти, лиш поцілувала в чоло і прошепотіла: “Спи, моя хороша”.
Наступного дня в «Ростику» Соломія зустріла Зореславу Коваленко і мимоволі її оглядала. Та справді виглядала щасливою доглянена, в лег
Зрештою Соломія зрозуміла, що її Богдан з його рибалками, розкиданими сорочками та часом невдавими компліментами був ідеальним саме для неї – немарною, теплого серця, що не боїться брудної посуду після його вечірніх експериментів з яєшнею.