Щоденниковий запис: четвер, дощовий вечір
Памятаю той розмову в кавярні на Подолі, коли Маринка аж червона від лютості стукала кулаком по столику: «Соломіє, ти що, свідомості позбулася? Він же тобою як серветкою витирається! Сьогодні вільна приходь, завтра зайнятий не заважай!»
Я лише зітхнула, розмішуючи цукор у каві: «Ти нічого не розумієш, Марко дуже зайнята людина. Бізнес у нього великий, зустрічі постійні Коли зможе тоді й побачимось».
«Та плював я на його бізнес! аж сипіла вона. Тобі ж уже тридцять шість, Соломо! Доки ти будеш «запасним аеродромом»?»
Завжди вона наче сокира: рубає правду в очі. Але ж говорила діло. Лише ось ця правда колола, як кропива. «А що мені лишається? тихо спитала я, дивлячись у вікно кавярні. Красунь навколо море. А я звичайна. Зате зручна. Без скандалів, без вимог, без капризів».
«Господи, послухай саму себе! Маринка схопила мою руку. «Зручна»! Ти що, килимок під ноги? Ти ж освічена, у тебе гарна робота, власна квартира в Києві! Ти розумна, добра, вірна»
«Тільки не красива, перебила я з гіркою посмішкою. А чоловіки перш за все очима вибирають, ти ж знаєш».
Матина лише похитала головою: двадцять років дружби, а я й досі не усвідомлюю власної вартості. З ліцею так тінь яскравих дівчат, завжди готова підлаштуватися, вгодити.
«Памятаєш Тараса? З військового інституту?»
«Ну памятаю, настрожилась вона. А що?»
«Я ж за ним, як тінь, ходила. Три роки! Конспекти писала, на семінарах допомагала. А він і не помічав. Як тільки зявилась та Ярина Шевченко зразу облітає навколо неї».
«Та це ж сто років тому було! Маринка розвела руками.
«Для мене ніби вчора, сказала я сумно. Тоді й зрозуміла головне: красуні отримують усе одразу. Решта ж мусять бути корисними. Зручними».
«Та Соломію! заперечила Маринка. Та Тарас же що потім? Марнотравець і невдаха! А твоя красунь Ярина встигла тричі заміж вискочити і тричі розлучитись! Де вони зараз і де ти?»
«Вони живуть, відповіла я тихо. А я пристосовуюсь».
Задзвонив телефон. Побачивши імя «Марко» на екрані, я миттю ожила: «Так, Марку? Вільна. Приїду. За півгодини? Чудово, чекатиму».
Маринка дивилась на мене з жахом на моїй обличчі зявився той самий дівочий захват, готовність бігти на перший же згук.
«Соломіє, не йди, прошепотіла вона. Скажи, що зайнята».
«Не можу, я вже збирала сумку. Він звільнився на дві години. Ми так давно не бачились.»
«Тиждень тому бачились!»
«Це давно! уперто повторила я і вийшла».
Памятаю, як Маринка сиділа самотня біля вікна, дивлячись на мою постать у дощі. Що зі мною сталось? Коли ця розумна, здатна жінка перетворилась на додаток до чужого життя?
Були й інші чоловіки. Завжди за тим сценарієм: зявлялись, коли було погано після розлучення, звільнення, хвороби. Я лікувала, годувала, підтримувала. А коли вони одужували знаходилась інша красунь, яка забирала їх назавжди. «Соломіє, ти ж розумієш казав останній. З тобою добре, але нема тої іскри». Це я розуміла дуже добре.
Потім зявився Марко. Успішний бізнесмен, розлучений, з дочкою-підлітком. Ми познайомились випадково я допомогла йому розібратись з податковою звітністю. «Дякую, що виручила, сказав тоді. Ти справжній професіонал. І дуже гарна людина». «Гарна людина». Знову те са
І ось тепер я йду своєю дорогою, усміхаючись дощовому небу, що несе в собі обіцянку нового, справжньо щасливого дня.