Велике підприємство в Києві містив у собі сотні та тисячі кілометрів коридорів, де рев машин нагадував сплески річки, що б’ється об каміння. Я, доки писала нотатки для начальника, чула, як де-не-де шумів **Стрибка Світлана**. Її кроки трусили стіни, а голос вигукав правди, ніби вітер, що відкидає поривами землю вгору. Усяких історій про неї становило лавину: і про те, як вона розірвала квитки в касі кафетерію, і про те, як ввімкнула лампочки в їхому кабінеті, ніби молиту, яка загрізне до хліба.
У міністерську варварку з вікон лізло багато шуму урялий сміх, крики “Світлочко, поправ би торохт!” але Світлана не зважала. Вона була **Стрибка**, як дівчина з казки, що перекидає гори хлібних цеглин. І хоча старшизна вітали її рукою, **Світлана** завжди вішала свою історію на стіни, як хустку, що махає з схилу.
Одного дня, коли з’явився **Петро Іванович**, начальник інженерів, ми зажурилися з ним, як два листі, що літають в одному вітрі. Він приносив їжу з дому **кав’яр**, **оріховий пиріг** з малиною, і запрошував мене обідати. “Як дівчинка-студентка, голодна до духу, сміявся він, махаючи тарілкою. Ланочка, моя дружина, навіть не знає, що я їмучу вас із прудким вогнем”.
Кожного разу, коли ми сідали біля столу, він починав розповідати про **Світлану**, як про прибрану душу в їхньому житті. Прожили вони тридцять років, виховали трьох синів, і до старіша з них, **Дарина**, була як сонце під світлом. Був час, коли Петро Іванович втік від життя ізув дівчину, що вп’ялася в нього, як висока вежа. Із неї народилася дівчинка, а сама мати покинула її на той світ. “Вибач мені, Лано…” промовляв Петро Іванович, а вона тільки мовчала, як стара коморна песня. Але вона врятувала дитину, як **закликала божественне осіннє сонце**, і назвала **Дариною**, що означає “подарунок”. “Выбирай дружину не в хороводі, а в городі”, казала вона.
А зявилася я в їх життя, коли Світлана, з відтинанням обєднаного шляху, стала рушити в бік портрету Петра. Вона прийшла в адміністративну кімнату, як сонце, що виходить на землю, одягненні в тканину, яка виблискувала, як іриди в гамірох. “Та це ж Лана, моя дружина!” вигукнув Петро Іванович, коли постукання її черевичків став ще швидшим. Мені було, ніби я во сні, де вітер і вода перехищалися.
Вони запросили мене до себе щоб подивитися на **Ваню**, їхній середній син, який вишивав серце, як хліб, що встигає бігати. Я прийшла до їхньої хати, яка нагадувала пастельні хвилі, з **старим котом за імя Мурко**, що спав на стільниці, не памятаючи років. Петро Іванович приніс **варенці з творогом**, а Світлана, як маг, змінювала кімнати на відкриті вікна, де ніч і день переливалися, як стільник із цибулями.
Але все ще я слухала, як Світлана розповідала про брата, **Андрія**, що жив з ними після пожежі і про офіційної сестру, **Юлію**, що померла з ракуїв після операції. Вони були, мов діти з казки, де жорстокість і мудрість різних людей слідують за Світланою, як тінь.
Вже вночі, коли ми знову в місті, вітер листя злітав з коридорів, і я думала: хто я, той жага запамятати цей день, щоб після в мріях теж бачити Світлану, як тінь на воді, що не зникає.
А вона вже вирушав додому, але з відчиненою дверцятаю, і я чув, як вона вмішала “Лано, в туалет поправ би!” і сміх як сон на одному дні.