Скупий чоловік
Десь на краю південного степу, де папороті виходять у поле, а за вікном гомонить цілий світ, темне становище сховалося. Селище Середників, як тільки помітив, що обрамлено ними дуби і диві бугри, чого не дасть місто.
Хати як старі бабуські мішки, плівки. Із вісімдесят перших років стало модно зруйнування, а тут час застала у льоху. Усе обертається навколо рибозаводу там і старці, і діти під прополісем. Зарплати середнєчі, зате залишки врожаю з поля.
А в одній з цих квадратичних хатин, на першому поверсі, сидить родина Кузьменків. Мабуть, як і українська родина серед усіх інших. Але як тільки перекинеш поріг ніби впав у павутину, де кожен грош вмін.
Тато, Іван Петрович Кузьменко людина на висоті, суха, як засушене соняшникове насіння, з постійно впалимих бров. Як Кощій Безсмертний, тільки без золота й як з ватяги. На заводі голова цеху, всі його поважають: руки як інструменти воробя, очі як мікроскоп. А вдома…
Ось якось у відріз сусід Павлук реготав:
«Іване, якби ти більше триє, мабуть би й голова не пішла».
А іншого дня Кузьменко до сусідів не підходив тиждень економив, значить, на сміху-то.
А мати, Марія Іванівна яскрава опірна. Фотографії в дівчині залишилися, мов шеренги в жовтому альбомі. А тепер як мишок-бурчик. Ходить мовчазна, голоский хитріс, по кутках схована.
Працює в міському офісі касеркою, тепер жартує з цифрами. Ідеально з кишені Кузьменка.
Синок їхній, Сергій вісімнадцять років, розумний, але тихий. Він часом займається тим, щоб не попадати на очі батькові. Мабуть, він начебто й талановитий, але під натиском ламається.
Сусіди очікували, що Кузьменко якось посміхнеться глянь: він і зліва й справа зник. Петрові вже телевізор закупили, Сідорові диван, а в них нічого, як на засмагані стіни.
Зате в коридорі сундук, затягнута на замок воронка, щоб ніхто не втямив. В ньому крупи, морква, як у бабусиній тілізі. Усе порціями мов на вазнях.
Середники живуть, як у п’яти замках, в плену жадібності одного чоловіка. І не зрозуміли, що найтвердісше в житті це втрата.
Ранок у Кузьменків починається однаково.
Рівно в шість Іван Петрович вставав, йшов до коридору до великого сундучка. Звук ключів був такий, як сон на память Марії Іванівни і Сергія.
Мати, та йди сюди! гудів кричало в коридорі.
Марія, поправляючи халат, стрибала в коридор. Сергій, знявши плідні губи, нюхав пороги.
Ось, держи, Іван Петрович злив в мисочок квасолю. На тебе три ложки, мені п’ять, пацанові одна. Порозуміння?
Так, тату, тихо казала Марія.
Моркви вось десяток. На тебе три, мені п’ять, сину дві. Зрозуміло?
Так-так, тату.
А потім він йшов до холодника зроблений самостійно, сховано в стіну. Він також був під замком.
Масла тільки на сковородку, казав, зрізаючи шматочок. Геть з голови смажки і не смажки!
Мені ясно, відповідала Марія.
Сергій стискала руки, усе більше подеровало як закреплення. Мовчав, знаючи, що слова до батька це відбік.
Сергій вчився розумно витрачати. Не ходив до дискотек, не народжував до дня народження однокласників. «Друзям не платиш, казав батько. Це розкош, зрозумієш.
Дівлі з відичними губами залишилися за межами усвіту Сереги. Іногда він забирав котенка з поля. «Ти б, може, сам з’їв, нагливає батько. А його досвід?
Мати мовчки дивилася, як Сергій править вулички для мясоїдного шестірки. У цей момент Марія зрозуміла, що з партію чорних квітів втрачається.
Вечорі, коли Сергій уже спав, Марія почала розмову.
Тату, чому нам не жити хоча б звично? прошептала. Зарплати добре.
Ти що зашелепува? буркнув батько.
Сергій у нових речах. Він вже не той, хто був.
Марія поклала руку на щеку. Вона знала, що батько в глибному сну.
Роки йшли. Сергій навчився жити, як з батька. Ось і в учительстві тільки біле підручники й хлібка.
Одного разу Сергій зустрів Ольгу. «Привіт! Як ти очікував?» спитала.
Нічого, буркнув Сергій.
Тоді йди в кафе. Я з тобою буду.
Зачем? Я ж що випише, що з’єм.
Та не смішись, засміялася Ольга. Як ще познайомитися?
Сергій віддався, і відтак життя змінилося.
Святиню організували як рівнинне поле. Марія думала, що Ольга тимчасово. Перші місяці усе було добре. Але дівчина стала бачити мутність у Сергієвих очах.
Нехай викупимо портьєр білі? наполягала Марія.
Не варто.
Але як без них?
Ось, Сергій нахмурився. Розкош.
Через піврічи терпіння від지도 зліло.
Сину, як живемо? спитала Ольга.
Без активу. Сергій бавився забілом.
На що? На морг?
Ольга вставала, світлою птицею злило.
А закрий рота про твого мужа. Я не хочу жити, як у страху.
Може, і не треба, Сергій слабкале мовчання.
Ольга відійшла, забравши речі. Двері рвонули, тепло залило кімнату. Сергій стояв у центрі, як стовп серед невічних вітрів.
Його життя було як пустий хліб, але вже немає того, від чого він губить смак.
На розуміння зрозумів найвища цінність це теплість, зрозуміння. А він губив їх, як гроші в каструлі.