Останній літній медовий відпочинок
Пареє з димом купавої килими розповзлася по поверхні озера. Олена Дмитровна сиділа на сходинках дідичного гайового дому і дивилася на сход. Літо завжди розпочиналося саме з цього моменту тиші, прохолоди, перших променів сонця і аромату герані від сусідки. Скільки таких років вона пройшла не підрахувати. Але цей був особливим. Останнім.
Бабулю, чому ти не спиш? Оксана, онучка Олени Дмитровни, засміялася, зявляючись на порозі.
Адже люблю, просто відповіла вона, іди сюди, дивись, яка краса.
Оксана осів уліво на сходинках і положила голову на плече бабусі. Їй було чотирнадцять, а юна українська дівчина звично не любила вставати рано, особливо на канікулах. Але з того дня, як дізналася, що будинок продають, почала цінити кожен квітник, кожен стовп.
Бабулю, а може, все-таки передумаєш? в сотий раз запитала Оксана.
Мала моя, я б хотіла, але ти ж знаєш, що руки вже не ті, тиша в гаманці не гаманці. Багаття вилазять, хатина шепоче про ремонти.
А ми з татом можем тобі допомогти… зажадала дівчинка.
О, твої батьки і так весь літній сезон працюють. Як на роботі, так і в гаманці. Даже відпочинок у них вибрання дзвінків!
Не правда! захекалася Оксана. А в минулий слон рудими таліями!
Рудими, засміялася Олена Дмитровна. А потім три дня лечить спину і обіцяє ніколи більше біті не починати. А бабуся, якщо встигає вибрати пару вихідних, то пропилює грядки, а разом з ними і її руки!
Але…
Ніяких але, мяко втекла онучку бабуся. Я вже рішила. Це мое останнє літо тут. Давай не сумувати із передуми. Ліпше було б перебрати ці дні так, щоб запамятати їх назавжди.
Олена Дмитровна ласкаво гладила онучку по гребені і піднялася.
Піду поставлю воду. Сьогодні багато турбот до нас приїжджав дядечок Микола з онуччинкою Лілією.
Оксана оживилася. Приїзд родичів завжди означав розповіді, смачні вечері й змогу погратися з тетюшкою Лілією, яка, несмотря на свій вік, розуміла молодь краще, ніж деякі її сучасники.
У полудень будинок наповнився голосами.
Оленю, посівом привезли! Три сорти баклажанів, як ти просила, громко провіщав дятел, заносячи коробки.
З чого ж вона додому, якщо хату змінює? послухався світлий голос Лілії.
Зато які баклажани до осені! Устигнем ще купити! засміялася Олена Дмитровна, обіймаючи гостей.
Усе-таки жаль продавати, мовив Микола, закручуя головою. Тридцять років тут. Скільки святкових застілок, шашлику…
Все, любий, не починай, зупинила його Лілія. Ми вже обговорили це. Більше скажи, куди ящики класти?
Поки дорослі маніпулювали посівом, Оксана бродила по гайу, торкалася кожен кущ, кожне дерево, словно прощалася з ними. Старе яблуневе дерево, на якому вона три роки тому впала і скривилася. Кущі малини, де вона з тим самим Дмитриком танцювали під морося. Домашка теплиця, куди запретили зайти, але вони все одно пленяли вікна. Кожен куточок, кожна квітка була занурена в память.
Ей, мріячицю, дзвінко окликнула її Лілія, іди допомогай картоплю сушити!
За вечерою, як завжди, розповідали про все. Дятло про ягонову шафу, яка замостилась бабусі, Лілія ділилася рецептом нового тортu, а олена Дмитровна розповідала про те, як вони з міжом вперше побачили цей гай.
Раніше тут дика джунглі сказала Олена Дмитровна, нарох нарізувала огірки додому. Мій Ярослав, бодай небеса…, сказав: Оленю, це наш кусок землі. Тут буде церква, тут сквер, а там, біля ламаних слон, майданчик для вечірконцертів.
А майданчик так і не зробили, зауважив Микола, розливаючи чай.
Ніколи не устигали. Казалося, що час безмежний, а потім його розібрали… вона замовкли. А тепер і землі замало не буде.
Все замовкли. Тільки бджоли жужчали і старі годинники тикали.
Ну, так хто покупець? перша порушила тишу Лілія.
Молодячок з дитиною, відповіла Олена Дмитровна, ховаючи вираз. Вони тут хотіли постійно, дачу продають, а самі природу. Дельтапланер із додачами, може працювати віртуально.
І коли розумна сторона?
В кінці серпня. Повторно приїхали, мені оцінки оглянули.
Може, передумають? з надією просича Оксана.
Не передумають, сумно посміхнулася бабуся. Вони вже проект відсторочили. Ось в них нове життя начнеться.
Після вечері дід повів на майданчик чинити двері, які злотіли за весну. Жінки залишилися на кухні, заготиковували ягоди для зимовини.
І куди ти ці мішки відпрацюєш? запитала Лілія, вставляючи огірки в банки.
Подарую, просто сказала Олена Дмитровна. Тобі, онучах, сусідам. Краще тут їх смакуватиме.
Послухай, а може, людинно не продавати? Порадимось усією родиною на ремонт…
Маріє, відказала вона, ми це уже обговорювали. Я вже вирішила. Це не тільки через гроші. Порази покинути минуле. Тридцять років тут ми з Ярославом були як два один. Потім вже ще пятнадцять я приїздила, щоб відчути його присутність. Але… пора рушати.
І куди ти будеш рухатися у восьмому десятку? недовірливо щирилась Лілія.
У перший десант бачити, загадково посміхнулася Олена Дмитровна.
Вечором, коли сонце вже закатилося, уся родина збиралися біля старого дуба. Микола роздосвід мангал, Лілія вставляла мясо на шампури, а Оксана разом з приїжджими батьками розставляли стільці навколо столового нірка, який давно став символом їхнього оцінювання.
Гай без шашлику не гай, провогристав батько Оксани, відкриваючи бутелю вина.
Представляю вишеньку, підняв келих Микола, за нашу Олену Дмитровну, яка створила це місце, вкмакнула в нього душу!
За бабуся! підняла стакан з морком Оксана.
Розмови текли як річка ширшою. Памяття змінювали дотеп, дотепи факти, факти замахи на майбутнє.
А ви знаєте, що тут було до нас? несподівано запитала Олена Дмитровна.
Нічого було, махнув рукою Микола, тільки джунглі.
Ні, почала її Олена Дмитровна. Коли ми купували це місце, я знайшла у джунглях старий фундамент. Якраз тільки яблунями… кивнула рукою у дальню сторону. Я досліджувала старожилів, одна бабулька, ій тоді за девяносто, розповіла, що до війни тут мешкала людина з лютня. В неї було троє дітей і башта. Потім почалася війна, чоловік пішов на фронт і не повернувся. Жінка з дітьми ще вдома жили, а потім переїхали до родичів. Дім втрачався, остов залишився, який пізніше зарився.
І ти нам про це не казала? здивувався Микола.
Я казала, що це місце має свою думку, власну душу. Я боялася, що як розповіру, оці знаменитості ставатимуть простими словами, а не таємничою. А тепер… тепер сказати. Тепер розпочинається нова думка.
За розмовами лише встигли помітити, як стемніло. Зірки вилились на небо, немов хтось розкидав серебряні пісочки.
Поміти, як ми лежали тут з вами на життях ілжа та мандрували зірками? друга мрійливо пошепкала мама Оксани.
А давайте й тепер?! запропонувала дівчинка.
Ти що, роса вже впала, засміялася Лілія.
А у мене ідея, піднімає Олена Дмитровна. Йдемте в хату, я тут знайшла щось.
В старому сховищі під слоєм пилу вона вилізла великий свиток.
Що це? з цікавістю запитав Микола.
Неважливо, мяко сказала вона.
На центрі гайу Олена Дмитровна зняла свиток. Це виявився гігантський білосиній гамак.
Ярослав купив, але повісити не встигав, пояснила вона. Лежить усі ці роки. А саме пора використовувати.
Дід дідячо прикріпили гамак між двома дубами, і у моменти всі стали його помякшувати, очі вперезалися у зоряний небосхил.
Я знатиму, про що молитися, коли збачу падаючу зірку, тихо шепнула Оксана, коли себе випробувала.
І про що від? спитала бабина бабуся, кладучи голову на перину.
Щоб нові господарі любили це місце також, як ми.
Олена Дмитровна мяко стисла руку онучки.
На втім день, коли гості розїхалися, бабуся з онучкою залишилися на додачі. Було вирішене, що Оксана проводить кожного літа, допомігаючи вилати й пакувати речі.
Уявляєш, я знайшла старі фотоальбоми! закричала дівчинка, швидко їхала по верховику.
А носи сюди, подивимось разом, відозвалася Олена Дмитровна, яка варилася у кухні обід.
Розташувавшись у старому дивані, вони листували жовті сторінки, дивилися знімки.
Це хто? запитувала Оксана, вказуючи на незнайомі обличчя.
Це дядя Петро, брат твого діда. А це наші сусіди, Наталки, вони давно вже переїхали в місто.
Листавши альбом, вони дійшли до фото, де Оксана ще маленькою була.
Ой, це ж тато! засміялася дівчинка, вказуючи на худенького хлопця.
Так, твій дід. Йому тут біля десять, мабуть.
А це… це ж мама! Оксана вказала на дівчину з косами, що стоїть поряд. Вони вже тоді дружені?
Звісно. Іхні приства були поруч. Разом росли, разом працювали. Потім одружилися.
Як романтично, засичала Оксана. А у мене зовсім ніколи не буде таких спогадів про гай. Про те, як я зростаю, як зустрінеш свою любов…
У тебе вони будуть. Можливо, навіть кращі.
Сумніваюся, втупилася дівчинка.
Олена Дмитровна засумнілулася і закрила альбом.
Знаєш, що я розуміла за свій довгий час? Дом це не стіни, не південно-західний світ. Дом це люди, це спогади, це любов. І все це ми несемо у собі, куди б не поїхали.
А куди ми поїдемо? з іронією запитала Оксана.
Я у вуличну квартиру поруч з твоїми батьками. А ти… ти будеш приїжджати до мене на вихідні, і ми запікають твої улюблені яблучні пироги, ходимо в парк і розповідаємо один одному сторінки. І, природно, коли-небудь у тебе буде власний гай.
Дівчинка замовчала, але кріпко обнімала бабусю.
Літо текло своїми лініями. Кожен день був полон люблящих справ: витиляти горошок, полити квіти, збирати ягоди, віки розбиратися старі речі. Але тепер кожен діл придавав особливий смисл.
Бабулю, дивись, я знайшла! Оксана прибігла з дальній сторони гайу, тримаючи в руках якусь пору.
Що це? прищіпилася Олена Дмитровна.
Не знаю, викопала біля того самого фундаменту, про який ти казала.
Олена Дмитровна взяла річ це була стара металева шкатулка, обплеснена рудиною.
Цікаво, що в середині? запитала Оксана.
Силоми відкриваючи кришку, вони встановили всередині кілька жовтих фото та зігнутий аркуш.
Дорога Альона, почала читати Олена Дмитровна. Якщо ти це знайшла, означає, що я не вернувся з фронту. Знати, що я любив тебе вся серце і думав про тебе кожен день. Бережи дітей і розповісти їм про мене…
Голос Олени Дмитровни подростом, і вона не могла продовжити.
Це листа від того самого лютника? вгадала Оксана.
Совсем з того, кивнула бабуся, віддаваючи письмо онучки. Лише він, видно, не встиг відправити. Залишив тут, у кришці.
І його мати ніколи не знатиме, що він писав їй… протягла дівчинка.
Хто знає, задумливо сказала Олена Дмитровна. Можливо, він писав їй багато листів. А можливо, вона відчувала його любов без слів.
Що будемо робити з листом?
Я думаю, потрібно віддати його новим господарям. Пускай це було частиною історії хати.
У серпні духота була невитримана. Дні тяглися повільніше, немов і природа не хотіла прощатися з мешканцями старого дачного дому.
Завтра приїдуть покупці, підписувати документи, сказала Олена Дмитровна за обідом.
Так швидко? розчарувалася Оксана. А я думала, у нас ще був час…
Час завжди закінчується неочікувано, усміхнулася бабуся. Але новий час також може бути краси.
У останню ніч на дачі Оксана не могла заснути. Вона вийшла на сходинки і розсілася, слухаючи звуки зоряниці. Де-небудь удалині намарався сова, шуміли листя, стрекотіли кузні.
Не спиться? дозвівся голос бабусі.
Хочу запамятати все, чесно визнала дівчинка. Кожен звук, кожен аромат.
Я також, Олена Дмитровна сіла поряд. Знаєш, я довго думала, чи правильно я поступаю, продавши гай. І розуміла, що так. Бо тут житиме родина, будуть расти діти, будуть дмухатися голоси і сміх. А це саме те, що потрібне дому жити.
А як же ми? тихо запитала Оксана.
А ми завершимо жити. І, хто знає, може, коли-небудь ти приведеш сюди свої дітей і сказав: Схожі, тут колись був гай моєї бабусі.
Наутра приїхали нові господарі молодка пара з маленьким синочком.
Доброго дня, ми так раді, що ви погодили продати нам це місце, засміялася молодий жінка, пожмувавши руку Олені Дмитровні.
Беріть піклуватися про нього, просто сказала пожилка. Тут кожен квітник хранить спогади.
Ми обіцяємо збірки з саду, пообіцяв молодий чоловік. І, якщо хочете, ви завжди можете приїжджати у гості.
Дякую, підказала Олена Дмитровна. А це вам, вона віддала шкатулку з письмом. Частина історії цього місця.
Коли всі документи були підписані, а речі зібрані, Олена Дмитровна в останній раз обійшла гай, прощалася з кожним деревом, з кожним птахом. Оксана ішла за нею, приховуючи сльози.
Бабулю, а помниш, ти казала, що рухається далі? запитала дівчинка, коли вони уже сідали в машину. Куди ти збирається?
Олена Дмитровна загадково посміхнулася.
У мене є квиток на пароплав до Байкала. Давно мріяла туди побути.
Бабулю, але тобі ж… Оксана заробітала.
Сімдесят вісім, засміялася Олена Дмитровна. І що с того? Саме час для пригод. І знаєш що? Ти поїдеш зі мною.
Я?! здивовано розі коса.
Так. Я вже поговорила з твоїми родителями. Вмість цього гайу у нас буде нове пригода. Останнє літо на гайу це лише початок нового шляху.
Машина рушала, ввозячи їх від гайу, де пройшло стільки років. Але в серцях Олени Дмитровни та Оксани теплилася не тільки суму відмови, але й радість майбутніх відкриттів. Потому що дім це не стіни, а люди. І поки вони разом, вони завжди будуть на дому, куди б не мандрували.