Сон про останній врожай
Я тебе не пущу, Володе! Лише через мої кістки! застогнала Наталія Іванна, загороджуючи дім трав’яний імлі.
Стій, мати! Рішення прийняте! Завтра приїде будівельна рота, і всі ці стіни розпадуться, як паситна куліна. Документи підписані, Володимир затягся цигаркою, не піднімаючи погляду на імлі.
Які ще документи? Хто дал тобі право скоротити цю землю, яку твій батько копав по корінням тисячу днів? Де тут мої смажені сніданки, які я готувала з чорної кави? дівчина з сірою смугою на волоссі схопила кущ гороху, а вітер розкотив її рушник, як хустку першого весняного дня.
Не гадай так високо. Ти вже не працюєш на полях. Що тобі огірки, якщо магазини мені продадуть рибу із шин або яблука з бурштином? Володимир нахилився до дверей, але мати знову сталося поміж.
Магазини?! присвистнувши, вона стисла щітку. Це не страва, а хімія для твоїх нервів! Батько мене не простить, якщо вихилюватимеш чорний чай із заготовленими консервами.
Сварка під старим кедром, покритим смолою справжнього духа, переросла в сон про підземні ріки. Навколо розливалoся море соняшників, а небо над селом Книжками стало блискуче, як скло, і хмари мовляв молитву, поки дім не підстрибував на задніх ногах.
Володимир, молодий чоловік із першими синями на плечах, відчував, як зозуле додає непокору тілу. Він вирушив з Києва з планом, схожим на вірш, і хотів забрати мати туди, де вікна блискали, як сльози на шахівниці. Проте дівчина не слухала його слова, неначе віни були дзвінкими, але більш ніж віддаленими.
Мамо, прагни тепер. Тобі 68. Ти працюєш тут, як у давні часи, ніби земля зобовязана бути твоєю.
Так і є, прошептала Наталія Іванна, помякшуючи. Це моя праця. Що я зроблю із твоєю квартирою? У ній тільки екран телевізора буде мчати, як вітер у степі.
Ніхто не мчатиме, Володимир скинув очки, смірить переносицю, мов штурхав невидимий мікрофон. Ти будеш поміж нами. Іванна підготувала кімнату, а Юля кожного дня є про відчинені двері.
Юля моя тільки золоте дитя, усміхнулася мати, а її руки мов квіти зожили. Алє, я цей дім не забуду. Тут кожна стіна помятає, як батько грав лютню.
Навіть якщо так, час іде, Володимир навалився на землю, коли Наталія Іванна наважилася на нову зміну. Візьми останні плоди, після того як яблука обіцано залишити.
Вони проминули схід сонця, коли вийшли в чорнозем. Наталія Іванна приносила корзину квітів, ніби її мозок був молотом з трав. Ти памятаєш, як батько тиснув тебе до дощливих сторінки? спитала вона, коли вони схопили перші яблука, покриті сонцем, як душа.
Памятаю, прошептав Володимир, ніби не вірив у те, що життя змінило їх умову. Але це минуло. Тепер все зрасло.
Все таки росте, прошептала мати, наче вона була чарівною, і людина теж. Не забувай, де походить.
Сонце заходило, як скляне око, впян води Хортиці, і вони працювали, як в церемонії, коли квітка схоплює роль. Володимир дивився на матір її руки були старі, але її очі блищали, мов Великий чин.
Твій батько казав, що земля це мати, яка носить нас, продовжила вона. Якщо віддамо їй серце, то отримаємо пляшку з апельсинами.
Мамо, Володимир поклав корзину, мов схопив якийсь важкий саше, я продавав цю ділянку не з-за грошей. Я вдруге тут, бо мене змарнівав страх.
З тобою все буде добре, стрімко відмахнулася Наталія Іванна. Я взимку стану з тобою. Коді ти мене бачити, то розмахнешся, ніби ми знову збираємо малину.
Я вже із сестрою поговорив, несподівано вона знову зажадала ділити майбутнє. Вона запропонувала приїхати тут у літо. Юля потрібне повітря, а Я покажу як з відкидувати гаджети.
Ти це придумала, недовірливо поглянув Володимир.
Ні, підняла плечі мати. Попроси та.
Вони закінчили ввечері, коли земля стала такою молода, ніби вона виростала на пісні. Наталія Іванна стояла біля пічника, викладала пиріжки, як вона це робила в воєнні роки, і наливалася чай, мов магія.
Сядь, сину. Поговоримо, як колись, запросила вона, мов вона була джураєм.
Чай був горячий, з отрутою смородини, яка йшла по стінах, і Володимир оцінював кожен нюанс, як релігія.
Я розумію, що твоя турбота моя присяга, почала мати. Але візьми мою мудрість. Я вже стільки жила тут, де мої пісні про море ламились на обрії. Як я зможу забувати це?
Не зможеш, відповів Володимир. Але збесся мене. Зимою будеш з нами.
Проте знову вона зажадала тієї землі. Яблука, вишні, а ще ті плоди, які ставали дитячими піснями.
Помниш, коли я заборонила тобі снути серед трав? несподівано спитала вона.
Як ти вмовила батька купити тобі морозиво, схвильовано відповів Володимир. Але вночі він йшов до мене і гладив у хустці.
Кажеш, ти змінився? Даже злодій вміє визнавати правду.
Володимир мовчав. Життя в Києві це звізди у прорізі вікон, ніби вони були віконцями душ.
Тож я вирішив, що візьму відпустку, сказав він, як шліхтар давав обіцанку. Але тільки якщо ти зявишся сюди з тією мати, яка підкаже наші небеса.
А яблука? знову зажадала.
Я вирощу їх весною, відповів, як ящір збирає пять зірок.
Після того, як день походив, Володимир прокинувся від смаку паперу. Наталія Іванна готувала блини, які ніби жили своїм життям.
Де ти? спитав, а вона розливало чай, як мурену воду.
Я тебе з моїми небесами, відповіла. Якщо не працюватимеш, то яблука обрушаться, як старий каркас.
Вони вийшли в сад, і малина знову була там, мов пісня, яка чекає на піснєвого. Наталія Іванна показала як кислі зернята стали солодкими, і Володимир подивився на те, як всі речі виходять за межі століття.
Ти все прагнеш швидко, сказала вона. А я живу як вітер, який не змінюється.
А чи це погано? запитав Володимир.
Ні, сміхнулася мати. Тільки як ти чаклун, то вже не думай про цей світ.
Її розповідь про те, як батько паршився, коли Володимир пробігав у рукавицях, змусила його зітхнути. Вона стала ще законом, як вона це й змогла.
Вечором, коли вони сиділи на західному балконі, Володимир зателефонував Іванні. Я вирішив все змінити, сказав.
Це гарно, відповіла дружина. Тільки приїдьте сюди. Я вже купила джинси, як ніколи.
Дім став місцем, де кожен закат був новим, а поля стали усе більш усе більш поєднуватися з сном. Володимир зрозумів, що не можна забирати землю, як це збито.
Я возьму відпустку не лише весною, а й у лютому, сказав Володимир, як хлопець, що бажає життя.
Наталія Іванна знову розвязала пасмо, ніби створила плітку, яка зєднає їх через столицю.
Це сміливо, сказала. Але навчіть мою Юлю, як копати.
Вони працювали, як вітер, котрий не знає меж, і коли Володимир покинув село, мати вручила йому пакет, мов це була частинка її душі.
Це для Іванни, прошептала. Скажи, що це моя любов.
А Володимир пішов, ніби дитина, яка забула, що їй уже 30. У Києві ще зблискав звук екранів, але він знав, що останній врожай це не те саме, що після сну. Ще багато плодів буде, і кожен буде мати схід в тім домі, де мати навчала його любити землю.