Останнє літо в садибі
Пароподібний туман ніжно повз по поверхні Дніпра. Оксана Іванівна філійкою приймала ранкове сонце, сидячи на деревяному сході садиби. Для неї літо завжди починалося з цього моменту тиші, прохолоди, перших променів і запаху курени, який приносив вітер з сусіднього городка. Скільки таких прокинь вона бачила улітала в космос. Але це особливий день. Останній.
Бабулю, чому ти вже додаєшся? Марійка, онучка Оксани, умившися, зявила з дверей, тягнучи ковдру.
Філю, відповіла їй бабуся, пересмикуючись ближче. Навіть не думай, іди сюди, подивися яка краса.
Марійка трухливо плюхнулася на ступінь і поклала голову бабусі на плече. У неї було 14, і такий ранок для підлітка непросто. Але сполох що садиба йде на продаж зробив комфорт звичної рутини особливим.
Бабулю, а может, ще передумаєш? унано запитувала дівчинка вже тисячу разів, проте сміливо потискувала.
Дитинко, я б з радістю, але руки не мої спина а грошей на садівників нема. Г涵 злазить усе, причому потрібні ремонти.
То ж я з татом можу допомогти з мамою
О, твої батьки сніданки без затримок навіть влітку. Телефони в руках, постійний відеозвязок.
Це неправда! жваво відповіла Марійка. Ти ж памятаєш, літо минулого тато банив паркан!
Банив, кивнула Оксана. А потім три дні в лікарні з болем у пояснику і обіцяв більше не піднімати відрізок з метром. А твоя мама й виходить максимум на два дні, ходає й вичавлює буряни, до вечора тільки коліна може простягти.
Та
Ніяких та, перервала бабуся твердо. Я вже вирішила. Це мое останнє літо. Обіцай, щоб і ти жила в ньому так, як хочеш. А тепер іди, допомогти маємо, дядько Микола з тетею Оксаною сьогодні приїдуть.
Попереду, коли почався шум і голоси, вже було ясно черги в родині не залишиться. А Марійка всередині трохи раділа коли дядько Микола і тітка Оксана зявлялися, то завжди було що смакувати, чим зайнятися й про що говорити.
Оксано, посадки я привів! вигукнув дядько. Три види помідорів, як ти просила.
На передовий посадці її тут, якщо йде продаж? засміялася тітка.
А потім овочі! Успіли! відповіла Оксана, обіймаючи гостей.
Жаль все-таки продавати, мовив дядько. Тридцять років. Скільки ігрищ, підбірів смородини
А ми на це не поглиблялися, сказала тітка. Краще скажи, де ящіки ставити.
Марійка, поки старші діяли з ящиками, просто плутала босоніжки по саду, торкалося кожного дерева, як прощалася. Стара яблуня, з якої вона зламала руку та, чорнина, де вона з двоюрідним братом Хрістином ховаються під ялинками, покручена теплиця, куди не можна було заходити Кожен квадрат спогад, кожен цвіт думка.
Еге, мріяльницю! звернулася до неї тітка. Берись за корінь!
Після ланчі, як завжди, говорили про все дядько розповідав про ремонт у сусідів, тітка про дієту, а бабуся згадувала як разом з дідом вперше побачила цей кміт.
Обіцай, Оксано, пояснювала вона, стріючи огірки. Михайло, якщо б то був живий, сказав би: Тут буде дім, тут сад, а біля річки бесідка.
А бесідки й нема, зазначив дядько, розливаючи чай.
Не встигли. Вважали, що час є. А потім всього й нема.
А коли ж покупець? запитала перша тітка.
У кінці серпня. Приїжджали, подивилися, зарезервували. Молодая родина з маленьким дитиною. Патріот, який працює дистанційно.
Після обіду чоловіки чинили сходи, а жінки майстрили консервацію.
Що зробиш із усіма цими банками? запитала тітка.
Роздам. Вам, дітям, сусідям. Якій дідькові вони мені знадобляться.
Якщо би продавати головну роль ваших грошей на ремонт
Слухай, ми з тобою обговорювали це вже. Я не мала на це натяків. Це не тільки гроші, це вік. Пора випустити минуле. Тридцять років зі Михайлом тут було щастя, півтора десятки років просто шум з думкою про нього. Але пора переходити.
Куди ж ти на восьмому десятку? здавалося, тітка ставала схвильованою.
Щоб побачити. Усміхнулася Оксана.
Вечором всі зібралися біля старого груші. Дядько розгрів мангали, тітка наколагоджувала мясо, а Марійка зараз з батьками ставила стільці.
Садиба без шашлыку не садиба, провів батько, відкриваючи магазин.
Пяніть, піднімав дядько чашку. За нашу Оксану, яка залишила трохи любові.
За бабулю! підняла сектор соколем Марійка.
Знаєте, а до нас ще не було? раптово подумала Оксана.
Увічі, рівно відповів дядько. Тільки зарості одні.
Ні, сказала вона, коли ми купували майданчик, я знайшла у заростях стару підставку. Там, за яблунями. Старожили казали, аж до війни тут була родина лісника. Чоловік у червянці на фронт пішов, а діти з матірю відкинули. Потім домівка зруйнувалася.
Тобі ж ніколи про це не казали? здивувався дядько.
Боялася, що ця історія стане словами, а не чудом. А зараз зараз можна.
Поступово тільки зїхали, все зібралися на дивані. Оксана винесла старий полотняний гамак, який лежав у складі.
Гамак на березах якось повіше. Сказала вона.
Марійка, коли прийшла черга їй, зажурилася тихо:
Щоб нові господарі любили це місце, як і ми.
Оксана тримала руку онучки.
Наступного дня всі розійшлися. Остались Оксана і Марійка. Решту дня вони паковали каву, шанували старі фотоальбоми.
Дивись, вигукнула онучка, коли знайшла фотографію молодого папі, як він виглядав!
Так, наш дитя, засміялася Оксана. Потім виросли, пішли в одному класі, прийшли до однієї думки.
А в мене ніколи не буде таких спогадів
Будуть, мяко сказала бабуся, може, навіть кращі.
Сумнівуюся.
Дом це не стіни. Це люди, це любов. І все це ми братимо з собою.
То куди ми поїдемо? з жартом здогадувала Марійка.
Я в квартиру біля вас. А ти у вихідні будеш приходити, ми спілкуватимемося чай, розповідатимемо. І може, коли як, у тебе буде власна садиба.
Дівчинка мовчала, але щільно обійняла переді.
Літо витікало. Кожен день посміхався своїми справами: замість смородини червоні ягоди, замість кави чаї. Але тепер весь цей безліч сповнений сенсу.
Бабулю! вигукнула дівчинка, подивись, що я вирізав!
Що це? нахмурена Оксана відходила вперед.
Не знаю, вирізав біля того самого фундаменту.
Серед самих хаотичних відодів знайшовся металевий грибок, додано коричневою. Грибок відчинили всередині було зігнене письмо.
Дороге Анна, читала Оксана, якщо ти знайшла це, значить, я більше не вернусь я любив тобі захищаю дітей
Оксана піднялася, плакала.
Як ми її ніколи не чули? запитала Марійка.
Нехай нові господарі знатимуть.
У серпні жарко повставала. Дні повільно пригортали, ніби і сама природа не хотіла відпускати.
Завтра приїдуть.
Так швидко? розчаровано сказала Марійка. Я думала, кілька днів
Час закінчується. А новий час це добре.
Останній вечір. Марійка не могла спати, сиділа на сходах, тримаючи вітер.
Бабулю, ти не спиш?
Хочу запамятати все. Кожну стукань, кожну запах.
Я теж.
Деякі діла треба відпущати. Щоб нове сімейство зростало.
А ми?
Ми живемо. І хто зна, може, з тобою ще хто-сь приїдеть сюди й скаже: Сподіваєтся, фермерка нашої бабусі!.
Наступного дня приїхали нові господарі сім’я з малюком.
Дякую, що вирішили продати, сміливо подумала жоночка.
Беріть з собою любов, сказала Оксана.
Візьмемо. І ви можете завжди приїхати.
Дякую, вона віддавала грибок. Частина історії.
Коли вирішили, що все готове, Оксана і Марійка вирушили з садиби. В міжмісті бабуся загадково посміхнулася:
Я мечту щодо поїздки до Карпат. Давно захотіла.
А ти ж
Сімдесят вісім. Так що саме час. Розмовив з твоїми батьками. Ти й сама поедеш.
Я?!
Так і стався відїзд. У серці Оксани і Марійки було не лише сум, а й сподіванки. Пора змінити. Пора жити комфортніше. Потому що дім це не будинок, а щоб усіх спогадів.