Я їду, тату, голос Соломії тремтів, але очі палали впертістю. Вона стояла на порозі їхньої тісної кухні, міцно стискаючи телефон, ніби рятувальне коло. На її джинсовій куртці блищала шпилька з написом «Мрія». До тітки Тетяни. У Львів. Там хоча б є життя.
Тарас завмер, тримаючи в руці глек із простим чаєм. Його донька, його Соломія, дивилася на нього так, ніби він був чужаком. За вікном гув вечірнє місто сигнали авто, сміх сусідських непосидь, але в його грудях було тихо, як перед бурею.
Їдеш? перепитав він, намагаючись казати рівно. Пальці стиснули глек так, що кістки побіліли. І що, думаєш, там буде краще? Без мене?
А що тут? Соломія сердито відкинула чорне волосся. Ти сам застряг у минулому. З мамою. З цим своїм автобусом. Я більше не можу, тату. Мені шістнадцять, а я ніби у клітці!
Вона розвернулася й пішла у свою кімнату, грюкнувши дверима. Звук розійшовся луною по хаті. Тарас поставив глек на стіл, відчуваючи, як серце стискається. Він знав, що Соломія права він чіплявся за минуле, як за останню порятунок. Але відпустити її? Це було понад його сили.
***
Ранок у їхній панельці на околиці міста пах кавою, трохи підгорілими грінками й машинним мастилом, яке Тарас приносив на спецодязі. Він прокинувся о шостій, як завжди, щоб встигнути на перший рейс. Його старий автобус, пофарбований у блідо-блакитний, чекав у депо. Робота водієм була рутиною, але надійною як биття серця. Вона тримала його на плаву після смерті Олени, його дружини, пять років тому.
Соломіє, вставай, спізнишся до школи! гукнув він, стоячи біля плити й перевертаючи яєчню. Сковорода шипіла, а по радіє тихо грала якась сучасна пісня. У відповідь тиша. Соломія останнім часом майже не розмовляла з ним, ховаючись за навушниками або екраном телефону.
Тату, я сама розберуся, буркнула вона, зявившись на кухні. Шкільна форма мято висяла на ній, кеди розвязані, а рюкзак перекинутий через одне плече. Ти знову всю ніч у гаражі просидів?
Треба було двигун перевірити, Тарас знизав плечима, простягаючи тарілку з яєчнею та бутербродом. Їж, а то до обіду не витримаєш.
Я не голодна, Соломія заплющила очі, але бутерброд узяла й відкусила. Вона була такою схожою на Олену ті самі карі очі, той самий упертий підборідок, та сама звичка хмурити брови, коли сердилася. Іноді Тарас дивився на доньку й бачив дружину, яка сміялася в їхній старій квартирі, коли вони тільки почали жити разом. Але Олена пішла рак забрав її швидко, залишивши його з одинадцятирічною Соломією й порожнечею, яку він так і не зміг заповнити.
Тату, я сьогодні пізно повернуся, кинула Соломія, вже прямуТарас глянув на доньку, промовляючи у думках слова Олени, і раптом зрозумів, що вже давно не боїться бо життя, як і його автобус, завжди йде вперед, навіть коли здається, що коліса крутяться на одному місці.