3 серпня 2023 року
Він не встиг посадити дерево. Я зробила це за нас.
Оксана сиділа за старим дубовим столом у вітальні, тримаючи в руках кишеньковий годинник чоловіка. Він був важким, з потертим срібним корпусом і подряпаним склом. Стрілки зупинилися на пів на шосту час, який нічого не значив. Або значив занадто багато. Вона перевертала годинник у пальцях, наче намагаючись оживити його.
“Що ти приховував, Богдане?” прошепотіла Оксана, дивлячись на циферблат. “Ти носив його завжди, навіть коли він зупинився. Чому?”
Богдан помер три місяці тому. Інфаркт рапідний, як грім серед ясного неба. Оксані було тридцять, йому тридцять три. Вони лише почали мріяти про майбутнє: про дітей, про подорожі, про невеличкий сад біля будинку. Але час зупинився. Так само, як цей годинник.
Оксана зітхнула й відклала годинник убік. Вона хотіла розібрати речі чоловіка, але кожна светрка, кожна книга повертали її до нього. Годинник був останньою загадкою. Богдан ніколи не розповідав, звідки він. Лише казав: “Це важливо, Оксю”. І все.
Вона підвелась, підійшла до вікна. Їхній будиночок на околиці Києва тонув у золотому листопаді. Сусідські дітлахи ганяли м’яча, десь гавкав пес. Життя йшло, але для Оксани воно ніби завмерло.
“Годі,” сказала вона собі. “Треба жити далі. Хоч би заради нього.”
Оксана не була з тих, хто легко здається. До шлюбу вона працювала флористом у міській квіткарні, складала букети, від яких люди посміхалися. Богдан жартував, що вона “приручає квіти”. Він був інженером, мовчазним, але з теплим поглядом. Познайомились вони випадково: Оксана впустила горщик з фіалкою біля кав’ярні, а Богдан, який йшов повз, допоміг зібрати уламки.
“Не хвилюйся, квітка виживе,” сказав він тоді, посміхаючись. “А от ти, здається, у шоці.”
“Це мій улюблений горщик!” скрикнула Оксана, але тут же розсміялася. Його спокій був заразливим.
Так почалася їхня історія. Через рік вони одружились, купили будиночок на околиці, завели кота на ім’я Гром. Мріяли про дитину. Але доля вирішила інакше. Півтора роки тому Оксана втратила дитину на п’ятому місяці. Богдан був поруч, тримав її за руку, мовчав, але його мовчання було голоснішим за будь-які слова. Вони не говорили про той біль, просто жили далі. А тепер і його не стало.
Годинник лежав на столі, як нагадування про нерозказане. Оксана взяла його й рішуче вийшла з дому. У місті був старий годинникар, про якого Богдан колись згадував. Можливо, він знає щось про ці часи.
Майстерня годинникаря була у вузькому провулку. Вивіска гласила: “Час і механіка. Ремонт.” За прилавком сидів дідусь з густими бровами й добрими очима. Його звали Тарас Іванович.
“Доброго дня,” сказала Оксана, кладучи годинник на прилавок. “Він не йде. Можете полагодити?”
Тарас Іванович узяв лупу й уважно оглянув годинник.
“Гм, старовинна річ,” пробурмотів він. “Швейцарські, початок ХХ століття. Де ви їх дістали?”
“Це мого чоловіка. Він… дуже їх цінив.”
Старий кивнув, ніби зрозумів більше, ніж вона сказала. Він обережно відкрив задню кришку й нахмурився.
“Тут щось є,” сказав він, дістаючи складений аркуш паперу. “Схоже, лист.”
Оксана завмерла.
“Лист? Який лист?”
“Не знаю,” знизив плечима Тарас Іванович. “Але годинник не йде, бо механізм заіржавів. Полагодити можна, але це займе кілька днів. А лист… він ваш.”
Він простягнув їй пожовклий папірець. Оксана взяла його тремтячими руками, але не наважилася розгорнути.
“Дякую,” прошепотіла вона. “Я зайду за годинником пізніше.”
Дома Оксана довго сиділа з листом у руках. Кіт Гром терся біля її ніг, муркотів, але вона не помічала. Нарешті, глибоко вдихнувши, вона розгорнула папірець. Почерк був Богданів акуратний, з леВона прочитала слова, написані його рукою: «Коли це дійде до тебе, сажай для нас дуба, Оксю щоб коріння було міцним, а гілки сягали сонця, як наша любов».