**Одна проти всіх**
Віра вперше побачила маяк у книжці, коли їй було пять. На малюнку він стояв самотній і високий, а навколо лютувало море, темне, як чорнило. Дівчинка притулила пальці до сторінки і прошепотіла: «Я житиму там». Батьки засміялись. Бабуся сказала: «У тебе уява як у маляра». А тітка Олена лише фуркнула: «Казки все це. Краще стань інженеркою».
І Віра стала. Вступила на радіофакультет, бо це звучало серйозно. Хоча серце все одно кликало до моря. Після лекцій вона малювала маяки в зошитах, перечитувала Стейнбека, слухала шум хвиль на YouTube і щої відпустки їздила до води.
Що за дивацтво? казала мати. Усі нормальні люди на курорти їздять, а вона у якусь Одесу!
Мені подобається південь, усміхалася Віра.
Тобі заміж пора, а не маяки твої!
Після університету Віра влаштувалася в компанію з обслуговування навігаційного обладнання. Робота як робота: схеми, паяння, техніка. Але одного дня шеф сказав:
Є вакансія. На південь. Морське селище, станція радіомаяка. Хочеш?
Вона мовчки кивнула. Наче все життя чекала цієї пропозиції.
Там жити тяжко. Зміна три місяці. Один маяк і сторож. Місцеві іногда заходять.
Я згодна.
Мати влаштувала істерику:
Ти хочеш замерзнути в степу? З глузду зїхала?! Ми тебе в люди витягли, а ти в степах хочеш сидіти з якимось сторожем!
Мамо, це мій шанс.
Шанс на самотність і злидні!
Батько мовчки дивився у вікно. Потім сказав:
Нехай їде. Нехай спробує.
Селище звалося Березине. Кілька будиночків, рибацька пристань, крамниця і маяк на скелі. Коли Віра вперше вийшла на берег, її ледь не здув вітер. Море ревіло, чайки кричали, небо висіло низько, наче ось-ось проллється дощем. Але серце співало.
Ти Віра? підійшов високий сивовисий чоловік у теплій куртці. Я Степан. Сторож. Місцевий оберіг.
Він засміявся, взяв у неї рюкзак і повів до будиночка біля маяка. Там пахло гасом, хлібом і медом. На столі стояла лампа, на полицях книжки і мушлі.
Ось тут житимеш. Маяк за тобою. Станція стара, але працює. Допомагатимеш тримати в порядку.
Я впораюся.
Не сумніваюся. Вигляд у тебе з морем дружити.
Спочатку було важко. Шторми, тиша, довгі вечори. Віра налагодила апаратуру, потоваришувала з місцевими особливо з Марійкою, тендітною продавчинею з крамниці.
З тобою поговорити як чай з шипшиною випити. Теплішає, казала та.
А Віра по вечорах сиділа на сходах маяка і писала листи. Самай собі. У майбутнє. У минулому в неї були лише несвАле тепер, стоячи на скелі під вітром, що розвіював її думки, вона усміхнулась, бо знала світло маяка ніколи не погасне.