Дім на краю болота
Я стояла посеред зарослого подвіря, по пояс у лободі й кропиві, і дивилася на похилену хатинку з облупленою табличкою: “с. Болотне, вул. Лісова, 1”. Повітря пахло болотом, сирим деревом і спогадами.
У дитинстві я кожне літо проводила тут у бабусі Марійки суворої жінки з срібною косою та голосом, що лунав через всю хатину. Вона пекла пироги з суниці, заварювала травяний чай, вміла віщувати сни й шепотіти від бородавок. “Тут живуть лісові духи, казала бабушка. Якщо прийшов із добрим серцем не зачеплять”. Я тоді вірила.
Зараз мені тридцять один. І я знову тут. Після десяти років життя з Олегом, який пішов до молодої фітнес-інструкторки, та офісної роботи, яка вичавила мене, як лимон, я раптом зрозуміла: якщо не зверну зараз буде пізно. І я звернула. Прямо на ґрунтовку.
Дім дістався мені від бабусі. Мати хотіла продати його за дрібязок сусідові-мисливця, але я відмовилась. Сказала: сама розберусь. “Знову своє візьме”, кинула мати.
Перший день я просто мила підлогу. З деревяних дощок змивала чорно-зелену брудну, наче десятиліття втоми стікали у відро. Потім вичистила піч, змахнула пил з ікон, проженела мишей. Вночі заснула, закутавшись у бабусину ковдру. Приснився мені дім теплий, живий. Ніби бабуся пригорнула мене й прошепотіла: “Не бійся. Твій коріень тут”.
На третій тиждень до Болотного приїхала “делегація”: мати, тітка Галя та двоюрідний брат Ваня.
Ми тут подумали, почала мати, оглядаючи ґанок з виразом огиди. Коли бабуся на всіх одна, значить, і дім треба ділити.
Та як, піддав брат, колуплячи носок черевика. Тут можна мисливську базу зробити. Я вже дізнався ціни.
Я витерла руки об фартух і вийшла на ґанок.
Ласкаво просимо. Але бази тут не буде. Бабуся оформила дім на мене ще за життя. Заповіт у нотаріуса.
Дашенько, не гарячись! підняла голос тітка. Ти ж у нас сама, а Ваня сімянин! Йому потрібніше!
У Вані, якщо не помиляюсь, три кредити й аліменти. Це його проблеми. А дім мій. І крапка.
Та подивись на неї! зкипіла мати. Живе тут, як болотна відьма, а на рідну кров руку підняла!
Руку підняли ви, коли в дитинстві мене за пиріг без дозволу відшмагали, сухо відповіла я. А тепер, якщо не важко, покиньте мою територію.
Родичі пішли, гучно тупаючи. Ваня, відїжджаючи, навмисне вдарив у ворота бампером.
Тієї ночі, коли я вже збиралася спати, під підлогою скрипнуло. Потім ще раз. Наче хтось ходив у підпіллі.
Я спустилася з ліхтариком. Щілина між дошками у коміЯ опустила ліхтарик нижче й побачила, як щось блиснуло в темряві стару металеву скриньку, загорнуту в бабусину хустку, немов вона чекала на мене цілі роки.