Мамо, а ти теж колись хотіла стати художницею?
Оля сиділа за кухонним столом, тримаючи тоненький пензель. На аркуші акварелі під її рукою народжувалася несмілива, але ніжна гілка бузку фіолетові мазки тремтіли, ніби боялися розпливтися.
Хотіла, усімнулася Надія, стоячи біля плити. Тільки мені було девять, і я вирішила, що краще стану лікарем, щоб рятувати людей.
А потім передумала?
Надія простягнулася до чайника, ховаючи погляд. Вона завжди боялася таких розмов. За ними ховалося забагато старі мрії, нездійснені надії, вибори, які вона робила не серцем, а розумом.
Так. Життя так повернулося.
Коли Надія усиновила Олю, їй було тридцять три. До того часу вона пережила багато: діагноз безпліддя, розлучення, яке залишило в душі порожнечу, і нескінченні поради знайомих «змирися», «спробуй ще раз», «візьми дитину». Вона не хотіла брати. Не через егоїзм, а через страх: чи вистачить сил, чи вистачить любові? Але одного разу в дитячому будинку вона побачила Олю худесеньку дівчинку з кісками, яка сиділа в кутку й малювала олівцем квіти. Оля підняла очі, і в них було стільки дорослої журби, що Надія відчула укол у грудях. Через рік Оля назвала її мамою.
Тепер Олі було десять. Вона вчилася в звичайній школі, де Надія викладала літературу. Колеги й батьки поважали її «та сама вчителька, яка усиновила дівчинку з притулку». Але Надія не шукала похвали. Її єдиним бажанням було дати Олі життя, в якому ніхто не нагадував би їй про минуле.
Надіє Вікторівно, якщо хочете, щоб Оля вступила до нашої школи, треба заповнити анкету. І копії документів. Зокрема свідоцтво про народження. Жінка в приймальні елітної гімназії дивилася суворо, але без злості. Її окуляри блищали у світлі лампи.
Звичайно, Надія кивнула, стримуючи хвилювання. Ми все підготуємо.
Вона підготувала все заздалегідь. Нова прізвище Олі її прізвище було вписано в документи акуратно, без натяку на усиновлення. Не те щоб це було таємницею, але Надія не хотіла, щоб минуле Олі стало приводом для запитань чи співчуття. Вона знала, як діти можуть бути жорстокими, як одне слово може поранити глибше, ніж здається.
Ввечері вони пекли яблучний пиріг. Оля чистила яблука зі зосередженістю художниці: тонкі смужки шкірки падали в миску, а цукор вона пересипала обережно, ніби боялася порушити якийсь невидимий порядок.
Мам, а в цій новій школі є художня студія?
Є. Дуже гарна. І театр. І басейн.
А якщо мене не візьмуть?
Надія подивилася на доньку. Оля не піднімала очей, але її пальці завмерли над мискою.
Візьмуть, Оленко. Ми все для цього зробимо.
Дзвінок пролунав уранці суботи. Надія вийшла у двір, щоб відповісти у квартирі звук здавався надто гучним. Голос у трубці був жіночий, глухий, ніби пробивався крізь роки.
Це ви Надія?.. Я… я мати Олі.
Світ на мить стиснувся. Надія схопилася за перила ґанку. Вона помітила все: порошинку на пальто, тріщину в асфальті, власне дихання, яке стало важчим.
Що вам потрібно?
Я… Я нічого не прошу. Просто хотіла знати, як вона. Чи можу я… хоча б побачити її?
Вона вас не памятає. Надія говорила жорсткіше, ніж відчувала. І в неї нове життя. Я прошу вас його не руйнувати.
Я розумію. Пробачте.
Гудки.
Надія повернулася в квартиру, але не відразу помітила, що Оля стояла біля сходів. Дівчинка мовчала, але її очі були напруженими, як у кошеняти, яке почуло чужий звук.
Хто це був?
Помилилися номером, збрехала Надія, відчуваючи, як брехня осідає в горлі. Іди, сніданок готОля взяла маму за руку, і вони пішли на кухню печи пиріг тепер, коли в серцях не було таємниць, він був на смак навіть солодшим.