Пиріг примирення
Олесю, клянуся, якщо цей Петро Іванович ще раз постукає в стелю, я подам на нього в суд за цькування! Андрій, стоячи в передпокої, люто витирав сліди собачих лап з лінолеуму. Його голос тремтів від злості, а футболка промокла від поту, попри прохолодний вечер. Барко, провинувато виляючи хвостом, жував гумову качку біля дверей.
Андрію, тихіше, діти сплять, Олеся, сидячи на дивані з вязанням, втомлено потерла скроні. Її спиці зупинилися, а на колінах лежала недовязана дитяча шапка. І не в суд, це занадто. Він просто… причепився. Я поговорю з ним, спробую пояснити.
Пояснити? Андрій шпурнув ганчірку в відро, його очі блиснули. Вчора в підїзді верещав, що Барко «смердить» і «псує його квіти»! Олесю, наш пес навіть до клумб не підходить!
Знаю, знаю, Олеся відклала вязання, її голос був мяким, але напруженим. Але він сусід, Андрію. Якщо почнемо війну, життя не буде. Я спеку пиріг, спробую його задобрити.
Андрій фуркнув, дивлячись на Барка, який упустив качку і тепер лизав підлогу.
Пиріг? він похитав головою. Гаразд, пробуй. Але якщо він ще раз напише скаргу в управу, я за себе не ручаюся.
Олеся й Андрій, молоде подружжя з двійкою дітей восьмирічним Данилком і шестирічною Софійкою жили в цій пятиповерхівці вже пять років. Завівши Барка, вони мріяли про веселі прогулянки й дитячий сміх, але педантичний сусід зверху, Петро Іванович, оголосив цуценяту війну. Тепер їхній підїзд став ареною сусідських розборок, а будинок пах не лише собачою шерстю, а й претензіями.
Все почалося через тиждень після появи Барка. Олеся, повертаючись з ранкової прогулянки, помітила, що гербери в кадках біля підїзду, які Петро Іванович поливав з маніакальною точністю, були витоптані. Вона подумала, що це дворові діти, але ввечері у двері постукали. На порозі стояв Петро Іванович худий, у випрасуваній сорочці, з записником і ручкою, як слідчий на завданні.
Олесю Миколаївно, це ваш пес мої гербери роздавив? його голос був сухим, а окуляри блищали у тьмяному світлі лампочки. Я три роки їх вирощував, а тепер клумба в бруді!
Петре Івановичу, пробачте, Олеся розгубилася, тримаючи Барка за нашийник. Але він завжди на повідку, ми за ним стежимо. Може, це хтось інший?
Інший? Петро Іванович примружив очі, щось занотуючи у блокнот. У підїзді смердить псиною, сліди лап на кожному поверсі, а ви кажете «інший»! Приберіть собаку, інакше я в управу напишу!
Олеся вимушено посміхнулася, зачиняючи двері. Барко, не розуміючи, штовхнувся носом у її коліна. Ввечері вона розповіла про це Андрієві, який чистив картоплю на кухні.
Він що, з глузду зїхав? Андрій кинув ніж, його обличчя почервоніло. Барко навіть у підїзді не гавкає! Треба з ним поговорити, Олесю, без церемоній.
Не треба, Олеся похитала головою, помішуючи суп. Він самотній, чіпляється від нудьги. Я спробую його задобрити, спеку пиріг.
Наступного дня Олеся спекла яблучний пиріг з корицею й постукала до Петра Івановича. Двері відчинилися, і її зустрів запах меблевого лаку й стерильний порядок: ані пилинки, ані зайвої речі, лише кадки з фіалками на підвіконні, старий радіоприймач і ідеально заправлений диван.
Петре Івановичу, я пиріг принесла, Олеся посміхнулася, простягаючи пакунок,