3 березня 2024
Сьогодні був той самий день, коли я чекав спокою, а отримав лише галас.
Оксано, я ж просив без гостей, тільки свої! промовив я, обертаючись до доньки, стискаючи в руці деревяну ложку. Голос тріпався від роздратування, але я намагався стримуватися.
Оксана сиділа за кухонним столом, гортаючи телефон, навіть не піднявши очей. Її темне волосся було зібране в неохайний пучок, а на обличчі читалося нетерпіння.
Тату, ну годі вже! вона видихнула, не відриваючись від екрану. Це ж твій ювілей! Шістдесят років свято! Не можна просто випити чаю та розійтися. Я вже всіх запросила.
Кого саме «всіх»? Я завмер, ложка в моїй руці здригнулася. Оксанко, я просив: ти, Василь, онуки. Ну, може, тітка Галя. Хто ще?
Донька нарешті підвела голову, закативши очі.
Та всі ж, тату! Тітка Галя з дядьком Петром, їх син з дружиною, бабуся Марія, мої подруги з чоловіками, пара сусідів. О, і ще твої колишні колеги з ліцею. Вони самі напросилися, коли дізналися.
Я відчув, як кров прилила до скронь. Повільно поклав ложку на стіл і витер руки об фартух.
Оксано, ти серйозно? Я півроку просив один день спокою! Один! А ти мені тут весілля влаштовуєш?
Тату, не ускладнюй, Оксана підвелась, поправляючи джинси. Люди хочуть тебе привітати. Ти що, їх виженеш? Розслабся, я все організую. Ти лише торт спекти, добре? Твій фірмовий, з вершками. А я за салатами подбаю.
Я відкрив рот, щоб заперечити, але вона вже вийшла з кухні, кинувши на останок:
І не бурчи, тату. Це твій день!
Двері грюкнули, і я залишився сам. Погляд впав на каструлю з киплячим бульйоном, на купу брудного посуду в раковині і всередині щось стиснулося. Шістдесят років. Я мріяв про тихий вечір: сімейна вечеря, теплий плед, старі світлини. А натомість юрба, крики, метушня. І, як завжди, вся робота на мені.
***
Я любив свій ддім, цю маленьку двокімнатну хрущовку у Києві, де виростив Оксану, пережив розлучення і навчився бути сильним.