Доля відкрила щасливі двері
Неперевернута доля людська. Усе буває в житті. І череда втрат та лих раптом закінчується, на зміну приходить щастя, про яке навіть не мріяли. Так сталося й з Марією Захарівною.
Родинні розмови на лавочці
Буває, вона не спить, вік уже бере своє, і тоді згадує своє минуле, думає про теперішнє. Колись у молодості вийшла Марія заміж за Василя. Кохали одне одного. Принаймні, про себе так думала і знала, що Василь для неї єдина любов. Побудував Василь хату, сподіваючись, що народиться діточок.
Господарством займалися разом. Бувало, справляться з роботою, сідають на лаву й діляться думками та мріями.
Ось я думав, говорив Василь, треба б ще прибудову зробити. Хата наша хоч і міцна, але мала, діти підуть де їм розвернутись? Марія обіймала чоловіка: добрий він у неї, розумний.
Так і сиділи вони часто біля хати, а Василя ще одне турбувало, хоч і молодий був.
Коли таке трапиться в моєму житті, казав він, що я першим піду з цього світу, поховай мене гідно, як належить.
Що ти, Василю? Про що говориш? Нам ще жити й жити, ти молодий, а про таке думаєш? дивувалася Марія.
У школі я бачив, як одного діда хоронили, мабуть, бездомного. Яму викопали, хрест із паличок збили ні таблички, ні квітки. Навіки в памяті це залишилось, ось і боюся такого. Тож, Маріє, якщо що
Та годі тобі, заспокоювала його жінка, обіймаючи, ще рано про таке думати. А коли прийде час усе буде, як треба.
Мета все ж таки зявилася
З того часу Марія почала думати, що з молодості треба збирати гроші на старість і на похорони. У кожного є своє захоплення, воно й веде людину, не дає сидіти склавши руки, змушує йти до мети.
Така мета зявилася в Марії Захарівни. Постаріла вже, жила сама, гроші складала тепер вже на свою смерть. Хотіла бути певною, що поховають її як слід. Так і засів той думка в голові. Гроші зберігала вдома, акуратно складаючи, ховала в надійному місці. Ні родичів, ні близьких у неї не було. За життя багато зібрала, раділа, але й далі відкладала увійшло в звичку. Роки йдуть, що буде далі не знала. Не дано було Марії народити дітей, Бог не дав. Ось і жила сама.
Але ж доля розпорядилась так, що не вона поховала Василя, а інша жінка. Пішов від неї чоловік. І не тому, що не кохав, але так трапляється в житті. Ще молодими були, коли Василь, працюючи водієм, поїхав у сусіднє село на допомогу із жнивами. Там і зустрів свою першу кохану Ганну.
Так і сталося опинився він у неї в ліжку. Докоряв себе, що зрадив дружині, сумління мучило. Навіть забути намагався, але Одного разу знову поїхав у те село, побачив Ганну, яка тримала за руку трирічного хлопчика, схожого на нього.
Ганно, це ж мій синок, навіть не запитав, а твердо сказав Василь.
Так, Василю, твій синко, Іванко, він одразу пригорнув дитину.
Удар, з яким вона впоралася
Одного разу Марія була в дворі, підїхав чоловік на вантажівці, а потім побачила, як Василь увійшов у ворота, ведучи сина за руку. Вона миттю зрозуміла це його син, дуже схожий на батька.
Пробач мене, Маріє, стояв він перед нею з хлопчиком, і не думав, що таке станеться. Ось, син у мене є, Іванко. Памятаєш, кілька років тому їздив у сусіднє село? Там у Ганни стояв, ще до армії з нею зустрічався, ось так і вийшло Пробач.
Дивилася вона на Іванка й усміхалася, а по щоках котилися сльози. Доброю була, раділа, що в чоловіка є син, коли вона не змогла йому дати дитину.
Хоч у іншої вдалося народити йому сина, думала крізь сльози, хай хоч із іншою відчує радість батьківства.
Довго говорили вони з Василем, і нарешті Марія вирішила:
Синові потрібен батько. Значить, так судилося, а яТак і знайшла Марія Захарівна щастя у відношенні свого внука Іванка, котрий, хоч і не був кровним, став для неї ріднішім за все на світі, а вона, нарешті, відчула, що життя подарувало їй справжню родину.