Не рідні
Отримавши премію на заводі, Андрій із двома друзяками сиділи у невеличкому кафе. Хоч і премія була невелика, але Андрій був неодружений і до грошей ставився легко.
Є гроші добре, веселився він. Немає почекаю до зарплати.
Так він говорив друзям, коли ті скаржились, що всі гроші віддають дружинам. Якщо встигнуть сховати “заначку” вже перемога.
Так, Андріку, холостякові життя легше, сумно промовив Іван. А в мене троє синів, а зарплата не мед. Дам тобі пораду не одружуйся, бо й жінка почне тебе “доставать”: діти їсти хочуть, чоботи прорвалися, з одягу виросли
Хлопці сміялися, але раптом до них підсіла жвава дівчина, гарненька й зухвала. Одразу побачивши Андрія, вона сіла йому на коліна. Він був молодший за всіх із компанії йому навіть ніяково стало, але все ж обійняв її.
Мене Марянкою звати, весело сказала вона. А тебе?
Андрійкою Тобто Андрієм, відповів він, а друзі підморгували один одному.
Марянка зіскочила й сіла на стілець, який Іван чемно притягнув із сусіднього столика. Андрій був хлопцем із села, у місті працював лише рік соромязливий, не знав, як поводитись із такими нахабними дівчатами. Але Марянка йому сподобалась, і того вечора вони пішли разом. А вранці прокинувся а вона поруч.
Мені на роботу, сказав він, швидко одягаючись.
Андрійку, сподіваюся, це не остання наша зустріч? потягнулася вона. Приходь після роботи, я тебе чекатиму.
Робочий день здався Андрію вічністю, але після зміни він помчав до Марянки. Та й справді чекала його у гуртожитку. Він закохався у цю яскраву дівчину, навіть не знаючи її добре. Хоча друзі й попереджали, що вона часто буває у чоловічих компаніях, але Андрій вже запросив її заміж.
Через рік у них народилася донечка Оленка. Спочатку Маряна була непоганою господаркою: готувала, прибирала, годувала дитину. Та як тільки доньці виповнився рік почалося. Андрій на роботі, а вона залишала Оленку у сусідки та й пішла гуляти. Повертається Андрій а дитина не вдома. Сусідка свариться:
Андрію, у мене й так дві доньки, а тут ще за твоєю дивись. Скажи своїй Марянці, що більше не буду няньчити Оленку.
Сварилися, кричали. Андрій погрожував дружині, якщо та ще раз повернеться пяна без дитини. Та Маряна почала приводити додому чоловіків. Повертається Андрій а в кімнаті компанія. Виганяв усіх. І ось одного разу, після чергової сварки, Маряна йому заявила:
Забирай Оленку та й іди, куди очі дивляться. Не потрібні мені ні ти, ні вона.
Так Андрій і зробив. Він і раніше про це думав, але все сподівався, що дружина опамятається. У селі його мати, Ганна, була дуже хвора, вже навіть не вставала. За нею доглядала сусідка Надія. Будинки стояли поруч навіть у двір виходити не треба, паркан між дворами ледь тримався. Надія зійде зі свого ґанку і вже у сусідньому дворі. Зручно й їжу носити.
Андрій давно не бував у селі і не знав, що мати вже лежить. А крім нього у неї нікого й не було. Ситуація склалася складна: хвора мати й донечка-маля. Влаштувався Андрій на роботу, а за Оленкою дивилася Надія у неї був трирічний син Олесь. Діти грали разом.
Дякую тобі, Надю, не знаю, що б без тебе робив, благав сусідку Андрій.
Надія була заміжня, але чоловік її, Петро, був невдаха пив, буянив. Вже й Андрій не раз його “вчив”. Та востаннє так вчинив, що той ледве відлігся, зібрав речі й пішов із дому назавжди. Пішов у сусіднє село до матері, як казали люди. Надія не сумувала навпаки, подякувала Андрію. Боялася свого чоловіка.
Ой, Андрію, як же в мене тепер тихо! Добре, що ти його проучив. Більше не повернеться. Зі мною він нічого не боявся, а чоловіків біжить.
Розлучилася Надія з чоловіком. А через місяць померла мати Андрія.
Поховали Ганну. Андрій тепер ішов на роботу, а Оленка бігла до Надії. У знак подяки допомагав сусідці у всьому. Його хатка була старою, ще дідусь з бабою в ній жили. А в Надії хата була гарна. Її батько, Тарас, був знатним теслею у всій окрузі. Ось і собі добру хату поставив, та недовго в ній жив.
Батьки Надії пішли один за одним: спочатку батько казали, надсадився, таскаючи колоди. А мати через два роки теж захворіла й швидко померла. Надії тоді було шістнадцять, залишилася вона із старшою сестрою.
Незабаром сестра вийшла заміж і поїхала у інше село. Надії вже було вісімнадцять одна у великому домі. Тоді і посватався до неї Петро. Мати Андрія, Ганна, казала:
ВихПрошло ще кілька років, Оленка з Олесем одружилися, народили дітей, а Андрій із Надією доглядали онуків, живучи у тому самому будинку, який колись збудував Тарас, і в якому тепер лунав дитячий сміх.