Останні роки
Бабусю, завтра не зможемо приїхати на твій ювілей, вибач нас, телефонував вечором Антон, чоловік онучки Олесі.
Антошу, що трапилося? з тривогою запитала Надія Гнатівна.
Бабусю, Олесю щойно відправили до пологового. Не дочекалася твого ювілею, вирішила подарунок прискорити, хоча ще не народила. Дзвоню з лікарні, у голосі Антона були і хвилювання, і радість.
Господи, Антошу, яка ж новина! А я вже злякалася. Ніколи в такий час не дзвоните. Добре, дякую, що повідомив. Буду молитися, щоб у Олесі та мого онука усе було добре. Зателефонуй, як тільки народиться, навіть якщо пізно не засну ж тепер.
Гаразд, бабусю, подзвоню.
Через дві години Антон зателефонував знову:
Бабусю, ось тобі ювілейний подарунок онук Ярик. Олеся почувається добре. Тож святкуй без нас.
Дякую, Антошу, і за Ярика, і за поздоровлення. Передай Олесі, що я її цілую, молодець.
Надії Гнатівні шістдесят пять. Ювілей. Гостей буде небагато: приїде друга донька з чоловіком та сином, онуком Надії. Ще подруги Марія й Ганна, з якими працювала довгі роки. Дружили ще з молодості.
Сім років тому Надія поховала чоловіка Олега. Прожили щасливо, але доля розпорядилася інакше. Мріяли про багато чого, але серце підвело навіть не встиг вийти на пенсію. Виростили доньку Ірину, вивчили в університеті, тепер вона з чоловіком живе у місті.
Надія з Олегом жили у селищі. Великий завод, де працювала майже вся округа. Вони теж там працювали. Там і познайомилися. Молодий інженер Олег, високий, гарний хлопець, помітив у їдальні Надію веселу, вродливу дівчину. Після обіду він підійшов до неї біля виходу.
Дівчино, давайте познайомимося. Мене звати Олег, можна Олежко чи Лесь, посміхнувся він щиро.
Надя, відповіла вона, опустивши очі, щоб сховати румянець.
Гарне імя Надя, Надія. Можу чекати тебе тут увечорі, якщо не проти?
Не проти, кивнула вона.
Того ж вечора вони пішли гуляти у парк.
Де працюєш? запитав Олег.
У планово-економічному відділі, економісткою. Недавно після інституту. А ти?
Теж молодий спеціаліст. Закінчив політех, приїхав сюди працювати. Інженер у цеху.
Ти місцевий?
Так, батьки тут живуть, і я з ними. У нас свій дім. Тато будівельник, прораб, сам його збудував. Мріяв про дім, хоча й пропонували квартиру. Мама його підтримувала.
А мої батьки у селі, далеко звідси. Після інституту не повернувся де б я там працював? Обирав цей завод проходив тут практику. Мені подобається тут: багато зелених вулиць, приватні будинки, пятиповерхівки.
Я тут школу закінчила і повернулася. Моє дитинство тут минуло.
З тих пір Надія з Олегом почали зустрічатися. Потім він прийшов знайомитися з її батьками із квітами для матері та горілкою для батька.
Доброго дня, привітався він, заходячи в дім. Я Олег, працюю з Надею. Ось вам квіти.
Дякую, Олежку, просто сказала мати. Заходь, сідай за стіл.
Байдужим не лишився розповів про свою родину, двох братів. Перед тим як піти (спеціально не затримувався), Надя проводжала його до воріт.
Надю, твої батьки чудові. Мені дуже сподобалося.
Дякую, Лесю. Тато ж запросив тебе ще значить, сподобався.
Незабаром вони одружилися. Родичі Олега привезли з села мясо, молоко, масло, яйця. Мати Наді тільки руками розвела:
Нащо стільки?
У вас тепер двоє чоловіків у хаті, а їх годувати треба, сміялася свекруха.
Жили вони з батьками Наді будинок був великий. Потім батьки померли, і вони залишилися самі. А згодом не стало й Олега.
Час минув. Надія на пенсії. До шістдесяти пяти років звикла жити без чоловіка. Спочатку сумувала, але потім змирилася.
Ювілей відзначили небагатослівно. Донька з родиною посиділи за столом і поїхали. Надія Гнатівна не ображалася головне, щоб діти були здорові. Подруги теж не затрималися.
Коли вона провожала їх, побачила на дорозі стару «Таврію» і чоловіка, який розглядав під капотом. Він попросив посвітити ліхтариком.
Дякую, але, на жаль, не заводиться, зітхнув він. Довееться ночувати в машині.
Надія пішла додому, але потім вийшла ще раз:
Вибачте, мені вас шкода. Переночуйте в мене.
Чоловік, Василь Михайлович, здивовано зайшов у дім. Побачивши ювілейний стіл, вийшов і незабаром повернувся з банкою меду.
Вітаю з днем народження. Другу вез, але він почекає.
Вони посиділи до пізньої ночі. Надія постелила йому на дивані, а вранці його вже не було. Лишилася лише банка меду.
Але вдень він повернувся з квітами, шампанським та цукерками.
Не міг не привітати іменинВін усміхнувся і промовив: “Вважайте, що доля сама привела мене святкувати ваш ювілей удруге”.