“Звідки у вас це фото?” зблід Дмитро, побачивши знімок зниклого батька…
Коли Дмитро повернувся додому після роботи, мати поливала квіти на балконі. Зігнувшись над підвісними кашпо, вона акуратно розправляла листя. На обличчі світився особливий спокій.
“Мамо, ну ти як бджілка, Дмитро зняв піджак, підійшов і обійняв її за плечі. Знову цілий день на ногах?”
“Та це ж не робота, відмахнулася вона, посміхаючись, душа відпочиває. Дивись, як усе квітне. Такий аромат, наче не балкон, а ботанічний сад.”
Вона тихо сміялася по-доброму, як завжди. Дмитро вдихнув ніжний запах квітів і мимоволі згадав: у дитинстві, коли вони з матір’ю жили у комуналці, «садом» був горщик з каланхое на підвіконні, який постійно скидав листя.
Багато з того часу змінилося.
Мати тепер проводила багато часу на дачі, яку він купив їй на ювілей. Невеликий будиночок, зате з великою ділянкою, де можна було садити все, що заманеться. Весною вона вирощувала розсаду, літом колупалася у теплицях, восени закатувала те, що сама виростила. А взимку чекала, доки знову настане весна.
Але Дмитро знав: як би вона не посміхалася, в очах завжди жила тиха сумність. Та, що не зникне, доки не здійсниться найзаповітніше бажання побачити людину, яку вона чекала все життя.
Батько. Пішов одного ранку на роботу і не повернувся. Дмитру тоді було пять. Мати розповідала, що він того дня поцілував її у скроню, як завжди, підморгнув синові, сказав: “Будь молодець”. І пішов, не знаючи, що назавжди.
Потім були заяви у міліцію, пошуки. Рідні, сусіди, знайомі усі перешіптувалися: «може, втік», «а раптом інша сімя», «чи щось трапилося». Лише мати завжди казала одне:
“Він би не пішов просто так. Отже, не може повернутися.”
Ця думка не покидала Дмитра навіть зараз, через тридцять з гаком років. Він був впевнений: батько не міг їх кинути. Просто не міг.
Після школи Дмитро вступив до технічного університету, хоча мріяв про журналістику. Але знав треба швидше ставати на ноги. Мати працювала санітаркою у лікарні, брала нічні черги, ніколи не скаржилася. Навіть коли ноги гули від втоми, а очі червоніли від недоспаних ночей, вона говорила:
“Усе добре, Дмитрочку. Усе налагодиться. Ти лише вчись.”
Він учився. А по ночах шукав у інтернеті бази зниклих безвісти, перевіряв старі дані, писав на форуми. Надія не вмирала, навпаки міцнішала, ставала частиною його характеру. Він став сильним. Виріс із усвідомленням: за відсутності батька він мусить бути опорою для матері.
Коли влаштувався на першу хорошу роботу, першим ділом погасив матері всі борги, потім відкрив депозит, а потім купив ту саму дачу і сказав:
“Усе, мамо, тепер ти відпочиваєш.”
Вона тоді плакала, не приховуючи сліз. А він просто обійняв її і промовив:
“Ти тисячу разів це заслужила. Я дякую тобі за все.”
Тепер Дмитро сам мріяв про сімю. Про будинок, де пахне борщем і свіжою випічкою. Де по неділях збираються близькі і лунає дитячий сміх. А поки він багато працював. Заощаджував, збирав стартовий капітал, щоб нарешті відкрити власну справу. Руки у нього були золоті, із дитинства любив все робити сам.
Але в душі завжди горіла одна й та сама мрія знайти батька. Хотів, щоб одного разу ця людина увійшла в їхній дім і сказала:
“Пробачте, я не міг повернутися раніше.”
І вони б усе зрозуміли, пробачили, обійнялися втрьох. І нарешті все стало б справжнім таким, як мало бути.
Іноді Дмитро ловив себе на тому, що досі памятає голос батька. І те, як той брав його на руки і казав: “Ну що, мій козак, полетіли?” і підкидав угору. А потім ловив міцно-міцно…
Тієї ночі, коли Дмитро лягав спати, йому знову приснився батько. На цей раз той стояв десь на березі річки, у старому пальті, і кликав його. Обличчя було розмитим, наче в тумані, але очі ті самі, сірі, глибокі, рідні.
Робота в Дмитра була стабільною, але, як кажуть, на одній зарплатні далеко не заїдеш, особливо якщо будуєш плани на власну справу. Тому по вечорах він часто підробляв налаштовував компютери, встановлював «розумні системи». За вечір встигав обїздити два, а то й три місця: тоДмитро відчув, як важке каміння з його серця нарешті впало, і вперше за багато років у його душі запанував справжній спокій.