СТРИЙКО ДЯДЬКО МИШКО
Дядько Мишко був кумедний. Неповороткий, як ведмежа. Ниркого зросту, пухкенький, кучерявий. Очі маленькі, блакитні-прозорі, як цукерки «Джуніор». Окуляри. І каже щось таке дитяче в його обличчі радісне, наївне.
Олесь боявся чоловіків. Тремтів від чоловічих голосів, сміху. Якщо йому на вулиці простягали руку, як дорослому, у його шість років, миттєво ховався за маму.
Оксанко! Чого це в тебе захисник такий боягуз! сміялися дорослі.
Олесь не був боягузом. Він захистив від трьох підлітків сусідку Любку, коли в неї на вулиці відібрали мяча. Просто закрив її собою й твердо сказав:
Не чіпайте! Вона дівчинка. Зі мною доведеться мати справу!
І ребята пішли.
Оце так, дрібнота смілива знайшлась! лише й сказали.
Любка після цього взяла його за руку й промовила: «Давай дружити!»
А коли котейко заліз на дерево, Олесь один за ним поліз. Добре, що мама з вікна побачила, вибігла. Покликала сусідів. Ті зняли й хлопчика, й кошеня. Котка вони з мамою забрали додому, назвали Муркою.
У садочку Олесь був найсміливіший, найрозумніший. Його ставили у приклад. Але чоловіків боявся все ж таки.
Це почалося у два роки. Коли так страшно кричав і замахнувся на маму тато. Такий великий і гарний. Чорноволосий, чорноокий, сильний. Ішов вулицею на нього всі оберталися. Степан був еталоном. Зовнішності, але не души. Олесь не памятав, щоб хоч раз тато взяв його на руки, пригорнув, пожалів, обійняв.
Годі ревіти! Ти не баба. Хлопці не плачуть! Ще й мякуш виросте. Будеш спати сам у темряві, ніяких казок на ніч. Іграшку прибери з ліжка, ти не дівчинка, щоб мякі іграшки таскати! Зламав кораблик випадково? Більше іграшок не отримаєш, нездаро. Іди звідси. Іди погуляй. Не заважай. Замовкни, такі слова Олесь чув від найдорожчої людини.
Згодом він дізнався, що був нежданною дитиною. І тато не хотів одружуватися на мамі, але батьки наполягли.
Він тебе любить, Олесю. Може, час минув, зрозуміє. Просто він ось такий. Який є, гладила хлопчика по голові мама.
Час йшов. Ставлення не мінялося.
Треба було дочекатися, поки б я сам захотів дитину! Пропонував тобі, гуманістко. От і народилося незрозуміло що, цей забитий плакса, кричав тато.
Йому в Олесі не подобалося нічого. І хлопчик поступово звик. Тато рідко бував удома. А потім і зовсі пішов. Сказав, що допомагатиму грішми. Але дитини бачити не хоче. Не таку хотів. Може, колись.
Олесева мама була гарненька. З довгим медовим волоссям, великоока. Олесю вона здавалася русалкою. Багато працювала.
А одного разу прийшла додому з дядьком Мишком. Він був її начальник на роботі. І запропонував якось підвезти, мама йшла з великими пакетами.
Привіт, малюку. Я дядько Мишко. Ось, заскочив до вас. Якщо невчасно, то піду. Я тут от Тобі тістечка приніс. І ось, літачок. Він у мене старовинний, ще дід переказав. Мама казала, що ти техніку любиш. І ще плюшевого зайчика. Дивись який, пухнастий, смішний, як справжній, промовив дядько Мишко.
Голос у нього був мякий, тихий. Потоптався біля порогу. Олесь стояв і мовчав. Знову боявся.
Нічого, Оксанко. Я піду. Хлопчик з тобою хоче побути, і дядько Мишко, поклавши пакети, пішов неуважно до дверей.
Він і справді перевалювався, як ведмежа. Олесь мимоволі посміхнувся. І кинувся до нього.
Не йдіть, дядьку!
Дядько Мишко зняв його на руки. Від нього пахло одекДихав теплом, свіжістю поля та щирістю батьківської любові, якою Олесь ніколи не був сповнений доти.