НЕСПОДІВАНА РАДІСТЬ
У академії на кафедрі ніхто з колег не знав і ніколи не повірив би, що у Віри Михайлівни чоловік запеклий алкоголік. Це була її сумна таємниця і гірка доля.
Віра Михайлівна викладач, доцент і завідувачка кафедри. На роботі її дуже цінували як фахівця. Вона мала бездоганну репутацію. Усі вважали Віру злагодженою жінкою. У всіх сенсах. А як інакше? Чоловік часто зустрічав її біля входу в академію, щоб разом (під ручку) йти додому.
Ось Ви, Віро Михайлівно, щаслива жінка! Чоловік у Вас такий статний, уважний, інтелігентний, гарний захоплювалися молодші колеги.
Ой, дівчатка, не заздріть! відповідала Віра.
Лише вона одна знала, що витворяє її “інтелігент” вдома. Богдан (чоловік) напивався до непритомності. Приходив, точніше, приповзав додому брудніший за свиню. Нічого людського в його образі тоді не було. Потрапити ключем у замок він не міг, тому дзвонив, падав біля дверей і засинав мертвим сном. Віра відчиняла, втягувала з примовками (лихо моє горобине, коли ж ти вже напиваєшся, сили мої нема й т.д.) чоловіка в дім, накривала звичайним пледом (щоб не замерз) і поверталася до своєї дисертації. Спочатку кандидатської, потім докторської. Ще вона ставила літрову кружку води біля “коханого”. Інакше серед ночі він репетував на весь будинок:
Вірько! Пи-и-и-ти, пи-и-и-ти!
Вранці Віра, зібравшись на роботу, звично переступала через сплячого в коридорі чоловіка, виходила й зачиняла двері. Приходила в академію і сіяла розумне, добре, вічне. Таке могло тривати тиждень, місяць
А потім одного дня Богдан, ніби нічого й не було, стояв трезвий на сходах академії, чекаючи на дружину. Чистий, випрасуваний і посміхаючись. Коли Віра виходила в кінці дня з колегами, він підбігав, цілував у щічку й питав:
Як день пройшов, Вірочко?
Нормально, Бодю. Ходім додому, несміхом зітхала Віра.
І колеги з захватом провожали поглядом цю милу пару.
“Пощастило Вірі Михайлівні з чоловіком”, казали вони.
Як тільки подружжя переступало поріг, Віра замовкала. Так вона мстила. Жінка знала мовчання страшніша за грім. Богдан болісно не виносив цієї докірливої тиші. Хоча з роками звик. Він провожав дружину й одразу тікав “по справи”. Пити не переставав.
Віра й Богдан у шлюбі 28 років. Колись кохалися гаряче й, здавалося, навіки. А потім кохання розвіялося, немов пух із подушки. І ці легкі пірїнки вже не зібрати.
Спочатку у них довго не було дітей. Віра дуже переживала. Вважала сімю без дитини неповноцінною. Але нарешті народився син. Для Віри він став сенсом життя.
Потрібно було багато всього для малечі. Грошей не вистачало. Богдан усі клопоти перекладав на дружину. А його турбувало лише одне де сховати принесену горілку, щоб потайки пити.
Віра до вечора валилася з ніг від роботи. Тому не одразу помітила чоловікові гріхи. Молода була та наївна. Жодної життєвої мудрості А коли знайшла пляшку на балконі, дуже здивувалася.
Бодю? Чиє це? спитала Віра.
Відгадай, жартував Богдан.
Була сварка. Потім ще й ще Сльози, умовляння, погрози За старим сценарієм.
Минали роки. Богдан то знаходив роботу, то швидко її втрачав. Все через пянство. Надії на нього не було. Розлучатися Віра не збиралася. Памятала слова матері:
Доню, заміж виходь один раз! Перший чоловік від Бога, другий від чорта. Хоч соломяний, та свій. І ріднішого за батька синові не знайти.
Віра навіть боялась уявити “чоловіка від чорта”.
Вона старанно йшла вгору по карєрних сходах. Розраховувати доводилося лише на себе. Віра звикла до такого чоловіка. Знала напамять увесь спектакль під назвою “Запої Боді”. Їй було його шкода. І все. У душі все висохло.
Але була втіха син Данило. Він виріс гарним хлопцем. Перше кохання знайшов у 14 років. Друге в 19, третє
Данило виявився занадто закоІ отримавши новий сенс у вихованні онуки, Віра Михайлівна знайшла в собі сили жити далі, навіть коли зрозуміла, що Аліні більше ніколи не повернутися.