Університетська кафедра й гадки не мала, що чоловік Валерії Іванівни запеклий алкоголік. Це була її болісна таємниця та гірка доля.
Валерія Іванівна викладачка, доцентка, завідувачка кафедри. На роботі її поважали як фахівця. Вона мала бездоганну репутацію. Усі вважали її справжньою жінкою у всіх сенсах. А як інакше? Чоловік часто зустрічав її біля воріт університету, щоб разом, під ручку, йти додому.
Ох, Валеріє Іванівно, яка ж ви щаслива! Чоловік у вас такий гарний, уважний, інтелігентний… захоплювалися молодші колеги.
Ой, дівчатка, не заздріть! відповідала Валерія.
Лише вона одна знала, що витворяє її «інтелігент» вдома. Віктор (чоловік) напивався до непритомності. Приходив, точніше, доповзав додому брудний, як свиня. Нічого людського в ньому в такі моменти не лишалося. Потрапити ключем у замок не міг, тому дзвонив, падав у передпокої та засинав намертво. Валерія відчиняла двері, втягувала чоловіка в будинок зі скаргами («лихо моє горіхове, коли ж ти вже напєшся, сил більше нема»), накривала його ковдрою (щоб не замерз) і поверталася до своєї дисертації. Спочатку кандидатської, потім докторської. Біля нього завжди стояв літровий кухоль води інакше серед ночі він голосив на весь дім:
Валько! Пи-и-и-ти!
Вранці Валерія, зібравшись на роботу, настільки звикла, що просто переступала через чоловіка в коридорі, виходила та зачиняла двері. Приходила в університет і сіяла розумне, добре, вічне. Так тривало тиждень, місяць…
А потім одного дня Віктор зявлявся на сходах університету, немов нічого й не було. Чистенький, випрасуваний, усміхнений. Коли Валерія виходила після роботи в оточенні колег, він підбігав, цілував дружину в щоку й питав:
Як день пройшов, Валько?
Нормально, Віть. Ходім додому, зітхала вона.
Колеги з зітханням проводили поглядом цю милу пару.
«Щастить Валерії Іванівні з чоловіком…»
Та варто було їм переступити поріг квартири, Валерія замовкала. Так вона мстила. Вона знала, що мовчання страшна зброя. Віктор не міг витримати цієї глухої докору. Хоча з роками пристосувався. Він провожав дружину додому й відразу зникав «за справами». Пиячив далі.
…Валерія та Віктор прожили в шлюбі 28 років. Любов у них була щира, ніжна й, здавалось, вічна. А потім розлетілась, як пух з подушки. І вже не зібрати її назад.
…Спочатку вони не могли завести дитину. Валерія дуже переживала. Вважала сімю бездітною неповноцінною, марною. Але згодом народився синок. Для неї він став сенсом життя.
Потрібно було багато всього для малечі. Грошей не вистачало. Віктор усі клопоти про будинок і догляд за дитиною звалив на дружину. Єдина його турбота сховати принесену горілку та потрохи її відвідувати.
Валерія ввечері падала з ніг від хатніх справ. Тому не відразу помітила, що чоловік пиячить. Було не до того. Тоді вона була молодою і наївною. Жодної життєвої мудрості… А коли знайшла пляшку з горілкою на балконі, дуже здивувалась.
Вітю, це чьє?
Відгадай, жартував він.
Був скандал. Потім ще один. Ще. Сльози, умовляння, погрози… Все за звичним сценарієм.
…Минали роки. Віктор то знаходив роботу, то швидко її втрачав. Через своє непробудне пияцтво. Надії на нього не було. Розлучатися Валерія не хотіла. Вона памятала слова матері:
Доню, заміж виходять один раз! Перший чоловік від Бога, другий від чорта. Хоч соломяний, та свій. І ріднішого батька для дитини не знайдеш.
Валерія боялась навіть уявити чоловіка «від чорта»…
Вона старанно йшла вгору карєрними сходами. Розраховувати доводилося лише на себе. Валерія звикла до такого чоловіка. Знала напамять увесь цей спектакль під назвою «Запої чоловіка». Їй було його щиро шкода. І все. У душі вже все висохло, померло.
Її радість був син Андрійко. Він виріс гарним хлопцем. Перше кохання знайшов у 14. Друге у 19. Третє…
Андрій виявився надто закоханим. Валерія хвилювалася. Тільки вона звикала до його дівчини, як син приводив нову. Одна «затрималася» на цілих пять років. Валерія встигла полюбити Оксану, називала її невісткою. Всім родичам представила її як дружину Андрія. Жили всі разом: Віктор, Валерія та син з Оксаною. Валерія натякала на онуків. Мовляв, час уже і весілля зіграти, і про спадкоємців подумати. А то якось не по-людськи. Оксана знизувала плечима:
Я давно згодна, а от Андрій чомусь не спішить…
Валерія до сина:
Сину! Мені скоро на пенсію. Хочу нянчити онуків!
Андрій мовчав. А потім Оксана зникла. Валерія прийшлаА потім одного дня, коли Валерія гуляла з Веронікою в парку, вона побачила Оксану, яка стояла біля лавки з очима, повними сліз, і в цю мить зрозуміла, що доля знову дарує їй можливість бути щасливою.