У віконце паркану просочується тоненька рученятко й тягнеться до стиглої полуниці. Я вдаю, що не бачу, прополюю моркву.
Добридень, тіто Олю, тоненьким голосочком кричить Олесько.
Привіт, сеняйко, посміхаюся я. Заходь, допоможеш полуниць збирати.
Паркан трохи провис, я легко піднімаю його край, і до мене в гості завітав Ангел так я кличу Олеська. За ним, сопучи та важко дихаючи, продирається велетенський пес Бурко, майже вдвічі більший за свого господаря. Ставлю посеред грядки велику миску. Олесько збирає найбільші й червоні ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі, немов крильця, лопатки. Тому й Ангел. Йому 5 років. Допитливий, добрий.
Олеську, а чому мама сьогодні лаялась?
Та так, хотіла табуретки пофарбувати, а я краску розлив, відповідає він. Хотів Буркові будиночок у зеленкий пофарбувати, але банку упустив.
Ну, то дрібниці. Зараз попємо чаю та купимо нову.
Мій маленький Ангел, не чекаючи нагадування, миє руки й сідає за стіл. Його улюблене місце біля вікна. З усього обирає полуницю з молоком і ще теплу булочку. Вона в цукровій пудрі, і над верхньою губою у Олеська білі солодкі вусіки. На килимку біля дверей лежить Бурко. Він тут не вперше, знає правила й терпляче чекає на смаколик. Йому дістається сирник. Бурко сумно дивиться на одиноку оладку, потім, не втаюючи розчарування, на нас з Олеськом, ніби питає: «Оце все?! Я розраховував на більше» Ми сміємося, і я ставлю перед кудлатим сусідою миску з борщем. Бурко нас прощає й неспішно приступає до трапези.
Через час утрьох повертаємося з магазину з двома банками фарби: білою та зеленою. Небо блакитне, сонце високо, спекотно. Заходжу додому перевдягнутись, збираю в пакет полуницю й булочки. На ґанку Олеськового дому сидить бабуся. Вона осліпла два роки тому. Маленький Ангел турботливо поправляє хустку на її голові, щоб було рівно й гарно, заправляє вибивше пасмо волосся. Ставлю бабусі на коліна чашку з полуницею знаю, вона її любить.
На відкритій веранді разом з Олеськом фарбуємо табуретки білим, а потім із другої банки Буркову будку. Тепер вона буде зелена. Олесько задоволений, Бурко байдужий.
З роботи повертається Ірина, мати Ангела. Хвалить сина за роботу, запрошує всіх до столу. Олесько бере бабусю за руку й веде в хату. Потім годує її гречаною кашею, акуратно й терпляче. Чай вона пє сама, з карамелькою. По хаті пересувається вільно, знає, яка половиця скрипить. Ірина працює у придорожньому кафе, за два кілометри. Якщо друга зміна повертається пізно. Вся надія на сина.
Краєм ока спостерігаю, як Олесько їсть кашу з шматком масла. Випивши чашку солодкого чаю, йде дивитися мультики. Дитина і вже чоловік. Чи, може, чоловік але ще дитина?
Підмітає підлогу, може й посуд помити, допомагає бабусі вдягнутись, годує її, носить у хату дрова (по два поліна), воду (маленьким відром). А ще він любить свого пса і іноді гірко плаче, коли мати несправедливо накричить. Може щасливо сміятися, коли купається в річці, і бризки води піднімаються високо-високо, сяючи на сонці.
Ірина проводить мене до хвіртки. Прошу не кричати на Олеська. Він чоловік не принижуй його. Бережи. Знайди за що похвалити.
Ірина починає скаржитися на важке життя, сліпІрина починає скаржитися на важке життя, сліпу матір, малу зарплатню, але раптом замовкає, бо бачить, як Олесько обережно тримає Бурка за лапу й шепоче йому: «Не сумуй, завтра принесу тобі кісточку» і в її серці розтануть останні скарги, як весняний сніг.