Добрий вечір, Ганно Михайлівно! Вам, як завжди, два латте? з теплим усміхом запитала я, пильно вдивляючись у маленьке, зморшками вкрите, але витончене обличчя запізнілої відвідувачки.
Здоровенькі були, Оленко! Так, дві порції латте. І бублик, будь ласка, попросила вона, обережно поставивши паличку біля стільця.
Ганна Михайлівна сіла біля вікна, придушуючи гримасу болю. Її руки в ажурних чорних рукавичках ледь тремтіли, а втома застигла в зморшках біля губ.
Ми всі стурбувались, де ви сьогодні були? Неможливо, щоб ви забули про наші пятничні зустрічі! промовила я, кинувши шепіт наказ новій офіціантку.
Серденько, те, про що ви подумали, колись станеться, але не сьогодні! з гумком відповіла вона. Банкомат проковтнув мою картку. Тепер знаєте, чому старенькі з усього кварталу вирішили саме сьогодні зняти мільйони гривень!
Я працювала адміністратором у маленькій кавярні у самому серці Києва. Це місто, як скринька спогадів, де кожен куточок шепоче історії.
Я почала тут працювати ще у пятнадцять, щоб заробити на новий телефон мамі. Спочатку мила підлоги, потім стала офіціанткою. Тепер я студентка-психологиня, але кавярня залишається моїм другим домом.
Тут переплітаються долі: смішні підлітки, закохані пари, матусі з малими дітьми. А ще вони.
Високий, з сивиною у волоссі чоловік і жінка, яка, немов на злік рокам, трималася по-королівськи. Кожну пятницю, незважаючи на погоду, вони приходили сюди під ручку.
Замерзла, моя уперта королево? бурчав він, дивлячись, як вона, маніруючи мізинцем, куштує каву. Я ж казав візьми парасольку!
Не цукрова, не розтану! відповідала вона, нарочито насуплюючись.
Памятаєш, як минулої осені промочила ноги? Потім місяць твій бронхіт лікували! не вгавав він.
Богдане, не бурчи, як дідусь. Замов ще бублик з корицею вони тут дуже вкусні!
Він посміхався, замовив бублик, і з ніжністю спостерігав, як вона, заплющивши очі, куштує його, наспівуючи собі під ніс.
Дивовижно, як ти вмієш насолоджуватись їжею! казав він. А ще звідки в тебе стільки місця?
Рік тому Богдана не стало. Але Ганна Михайлівна, як і раніше, приходить. Замовляє два латте. Одне випиває, інше лишає неторканим.
Сиділа біля вікна. Мовчала. Інколи плакала. Я знала краще не питати.
Одного разу вона розповіла мені свою історію.
Познайомились у бібліотеці. Вона впала зі сходів, він підхопив.
Я відчула його погляд і зрозуміла це моя людина.
Вони одружились через три місяці.
Коли я хворіла, він приносив мені чай з малиною. Ні, я не пошкодувала ніколи.
Тепер вона приходить сама. ПлатА потім, коли вона йшла назад, до свого порожнього дому, її тінь на тротуарі роздвоювалася ніби хтось невидимий ішов поруч, тримаючи її за руку.