Ось перероблена історія з урахуванням українських реалій:
Невгамовна
Оксана змалку мріяла стати лікарем. Жила з батьками в невеличкому селі, до школи бігала за три кілометри у сусіднє село. Там була і школа, і лікарня, і пошта, і аж три крамниці.
Школа велика, нова, дівчинка навчалася з задоволенням, усе їй давалося легко, закінчувала пятий клас.
Оксанко, вставай, щось ти зависла, голосно сказала мати, заходячи в хату з відром свіжого молока. До школи проспиш, я ж тебе будила, як ішла до хліва.
Ой, мамо, точно! схопилася Оксана й за дві хвилини вмилася, вдяглася, схопила портфель і вискочила з хати без сніданку. Настя ледь встигла завернути пару млинців і сунути їй у руки.
Бігти три кілометри до школи не жарт. Вона бігла, рахуючи телеграфні стовпи, сама, бо всі діти вже пішли. Стомлена, йшла повільніше, потім знову пришвидшувалася.
Спізнюся, напевно хвилювалася вона.
У школу влетіла разом із дзвінком, швидко піднялася на другий поверх і заскочила до класу. Тільки сіла увійшла Раїса Петрівна, вчителька української мови.
Оксанко, а ти чого, немов за тобою гнався? пошепки спитала Іринка, сусідка по парті. Проспала чи що? З тобою такого не буває.
Та так, проспала, прошепотіла вона, і розпочався урок.
У той день усе було як завжди. Закінчились уроки, Оксана пішла додому з дівчатами. Потім їх наздогнали хлопці, жартували, штовхалися пройшли весело.
Відчинивши хату ключем, схованим під ґанком, роззулася біля порога й залетіла всередину. Зазвичай удома нікого не було: батько на роботі, мати теж, працювала на пошті. Тільки хотіла пройти до своєї кімнати, як почула з маленької кімнатки різкий кашель аж завмерла.
«Хто це? пронеслося в голові. Мама розповідала про домовика»
З переляком заскочила до себе й зачинила двері. Переодяглася, прислухалася. Вийшла на кухню і знову почула кашель. Чоловічий.
«Тато на роботі Хто б міг бути?» заглянути боялася, кімната завішена занавіскою.
Ледь перекусила й вибігла на вулицю, сподіваючись зустріти матір. Не побачивши її, сіла на лавку. Поряд пройшов Валерко, сусідський хлопець, що вчився у сьомому класі.
Валерку! кликнула вона. Зайди на хвилинку!
Чого тобі?
У нас у хаті хтось кашляє боюся. Батьків нема.
Як кашляє? Хто?
Не знаю. Пішла в школу нікого. Прийшла чути кашель. Піди зі мною?
Повернулися в хату, прислухалися тихо. Оксана показала на занавіску. Валерко відсунув її на ліжку лежав дуже худий чоловік, мов кістяк, обтягнений шкірою.
Добрий день а ви хто? несміливо спитала Оксана.
Добрий день прохрипів він. Я Олег твій дядько.
Оксана не знала жодного Олега. Вони з Валерком вийшли.
Ну ось, дядько твій, а ти налякалася. Гаразд, я пішов.
Оксана ледь дочекалася матір і розпитала про дядька.
Це мій молодший брат. Сидів багато років у вязниці вийшов увесь хворий. Батько сказав: «Нехай живе у нас, може, вилікуємо». Але він, мабуть, уже не жилець
Олег, брат Насті, зростав буяном. У шістнадцять із такими самими парубками вліз до сільської крамниці. Грошей у касі не було, але винесли цукерки, печиво, сигарети й горілку. Сховали в лісі в покинутій хатині й навіть напилися. Їх швидко вирахували, Олегу дали три роки. Пізніше перевели до дорослої вязниці І ось він повернувся у двадцять пять років, ледве живий.
Оксана довго не могла заснути, чула, як дядько кашляє. Згадала, що в селі живе бабуся Марфа, яку всі називають знахаркою.
«Треба після школи забігти до неї Може, порадить які трави».
Наступного дня пішла до баби Марфи.
Добрий день, бабусю Мені треба врятувати дядька. Він дуже хворий.
Стара посадила її за стіл, налила чаю, пригостила пиріжками.
Ну, дитино, розказуй, і Оксана розповіла все.
Баба Марфа вислухала, взяла з полиці мішечки й папірці, щось записала.
Ось, доню, я все детально розписала: як заварювати, як давати. Мішечки підписані.
Дякую, бабусю!
Прибігла додому, незабаром прийшла мати.
Мамо, дивись, що принесла від баби Марфи! Будемо дядька лікувати.
Настя лише кивнула не дуже вірила у трави. Але Оксана щодня заздалегідь заварювала зілля, ставила біля ліжка й казала, як пити.
Оксанко, невгамовна ж ти говорив Олег, милуючись племінницею, розуміючи, що тільки вона вірить у його одужання.
Оксана ще кілька разів ходила до баби Марфи, та хвалила її:
Молодець, донечко! Нехай поступово встає, ходить. АІ з кожним днем Олег ставав міцнішим, а Оксана з гордістю дивилася, як її невгамовна турбота дарувала йому нове життя.