Опале осіннє листя вітер гнав з місця на місце, воно кружляло в повітрі й плавно опадало на землю. Богдан повертався від батьків пішки машину залишив у них у дворі, бо випив із батьком, який щойно приїхав із санаторію й радісно розповідав дружині та синові, як його добре лікували.
“Отже, жінко, наступного разу поїдемо разом, самому було нуднувато”.
“Тату, там же повно вільних жінок, ось і розважався б”, жартував Богдан, підморгуючи й спостерігаючи за маминою реакцією.
“Жінок багато, але всі хворі та старші за мене. Та й чи ж я нашу маму на когось проміняю?” усміхався батько, ніжно поглядаючи на дружину.
Засидівся син у батьків. Прийшов сам Марічка, як завжди, не захотіла. Батьки живуть недалеко від його квартири. Вони з перших днів не прийняли Марічку, хоч і не показували виду. Але мати сказала синові:
“Богдане, не твоє це Марічка не для сімейного життя. Повір, у мене око на ці речі гостре”.
“Мамо, звідки ти це взяла? Ти ж із нею лише раз зустрічалася”.
“Добре, сину, живи. Потім мене згадаєш. Єдине, що мене втішає що до ЗАГСу ви поки не збираєтеся. Не хвилюйся, Марічка не відчує нашого ставлення”.
Вранці Богдан сказав Марічці, що після роботи заїде до батьків батько ж приїхав із санаторію.
“Давай зустрінемося біля їхнього дому, зайдемо разом, посидимо”.
“Не можу, Бодя, я подрузі обіцяла Катрусі, ти ж знаєш, вона захворіла, на лікарняному. А ще я вже записана на манікюр”, відповіла Марічка.
Богдан і так знав, що вона не піде, але спитав раптом.
“Добре, тоді я трохи затримаюся. Батько навряд мене так просто відпустить налиє стопаря, адже повернувся із санаторію”, засміявся він, поцілував її й поїхав.
“Можеш не поспішати, я теж посиджу з Катрусею”, відповіла вона.
“Тоді подзвони, я зустріну не бігай у темряві сама”.
Вечір вже обійшов місто, рідкісні ліхтарі не встигали за темрявою. Осінні ночі були густі, немов чорнило. Богдан і не подзвонив Марічці мабуть, вже вдома. Йшов у гарному настрої: випили з батьком, поговорили з матірю, посміялися.
Відчинивши двері, він почув Марічкиний сміх із спальні. Зазирнув і побачив, як його найкращий друг повільно одягається, а дружина шепотіла:
“Поспішай, Максе, Бодя ось-ось повернеться” але побачивши його в дверях, замовкла.
Ноги самі винесли його з квартири. Він не міг прийти до тями:
“Марічка з моїм кращим другом Навіть у страшному сні такого не міг уявити”
Йому було боляче. Він ішов, не розуміючи куди. Мета зникла, навіть жити не хотілося. Зупинився, озирнувся опинився на мосту. Машини пролітали повз, сліплячи фарами. Відвернувся, глянув униз там була темна вода. Дивився довго.
Раптом хтось торкнувся його за рукав. Озирнувся перед ним стояв літній чоловік у окулярах і з борідкою.
“Молодий чоловіче, вам не здається, що тут занадто високо? Я зазвичай не втручаюся у чужі долі, але сподіваюся, що ви не маєте чорних думок про своє життя?” він кивнув у бік річки.
Богдан нарешті отямився і навіть перелякався, що цей дід міг подумати таке.
“Та ні, звісно ні! Я не збираюся”
“От і чудово”, усміхнувся старий. “Вам у який бік?”
“Ще не знаю. Просто гуляю”.
“Тоді проводьте мене на той бік я живу за парком. Якщо, звісно, вам не важко”.
Богдан погодився.
“До речі, як вас звати? Я Іван Семенович”.
“Богдан”.
Міст був недовгий, річка неширока. Іван Семенович розповідав, що ще три роки тому викладав економіку в університеті, а тепер на пенсії.
“Нуднувато, особливо спочатку. Але онука народила хлопчика тепер у нас клопіт повно. Живу з Оленкою удвох точніше, утрох ще й Арсенчик, мій правнук”.
Його спокійний голос заспокоював.
“Богдане, у тебе щось сталося?” не запитав, а констатував старий. “Може, даремно я тебе просив? Може, у тебе свої справи?”
“Не знаю, куди йти. До батьків не хочеться, а додому не піду. Там там у мене”
“Все зрозумів, не треба. А я пропоную тобі зайти до нас. У нас з Оленкою велика квартира можеш навіть залишитися. Я щовечора так гуляю: через міст і назад”.
“Незручно ж У вас маленька дитина”.
“Не так уже й пізно, Арсенчик після девятої лягає. Пішли”.
Богдан не розумів, чому погодився. Можливо, тому що нікуди йти. Увійшли тихо, роздяглися, пройшли на кухню.
“Сідай, зараз чай поставимо”, сказав господар.
Тут Богдан нарешті роздивився свого супутника: високий, міцний, з сивою борідкою справжній професор. Він акуратно доставав чашки, на столі стояла ваз