Щастя, коли за плечима родина
Із армії повернувся Іван ще здоровішим, ніж був. Молодший у великій родині, де було четверо синів, він ніби зібрав усе найкраще від усіх братів. Високий, майже два метри, широкоплечий, зі світлим волоссям і блакитними очима, які дивилися на світ доброзичливо. Завжди готовий прийти на допомогу, та й силою Бог його не обділив.
Не минуло й трьох днів, як він повернувся у рідне село Верховину, встиг побачитися з родичами та друзями. І ось, йдучи з крамниці, він побачив Соломію. Здивовано зупинився перед ним стояла така гарна дівчина, хоч і невисокого зросту.
Оце так красуня! Невже у нас такі виросли, а я й не помітив? усміхнувся він, підходячи.
Доброго дня, відповіла вона. Ви мене не знаєте, я не звідси.
Іван, представився він. А ти?
Соломія, Соломія Олексіївна. Вчу дітей у початковій школі, рік як переїхала.
А я з армії повернувся.
Вони довго стояли й розмовляли, ніби знали одне одного все життя. Вже й сусіди почали поглядувати на них у селі такі речі швидко розносяться. Але Івану з Соломією було все одно. Вони сподобалися одне одному так, що розлучатися не хотілося.
Тієї ночі Іван не міг заснути, думаючи про неї.
Мамо, а де живе та нова вчителька, Соломія?
Мати здивовано подивилася на сина.
У будиночку біля лісу, де колись жила баба Параска. А що, сподобалась?
Сподобалась проворкотів він і вийшов із хати.
З того дня вони почали зустрічатися, а згодом Іван запропонував Соломії руку й серце. Весілля греміло на всє село. Дівчата шепотіли:
Чому він одружився з приїжджою? У нас же й своїх красунь повно!
Але з часом усі звикли, тим більше Соломія була доброю вчителькою, і її поважали.
Іван переїхав до дружини у батьківському домі й так жили брат із сімєю, місця не вистачало. Він був майстерний, усе вмів, і руки золоті.
Соломієчко, зроблю до будинку прибудову, казав він. Місце треба, бо діточки будуть.
За кілька років Іван збудував хату, якій заздрило все село. Соломія лише раділа. Жили вони щасливо, але одне бентежило дітей не було.
Чому я не можу завагітніти? часто думала вона. А якщо Іван мене через це покине?
Може, це через мене? турбувався Іван. Якщо вона піде від мене?
Обережно, за обідом, Соломія вимовила:
Іване, може, візьмемо дитину з дитбудинку?
Він аж поперхнувся, а потім відповів:
Соломіє, ти в мене думки читаєш. Я давно про це думав, та боявся сказати.
Боже, яка ж я щаслива! кинулася вона до нього.
Вони поїхали до дитячого будинку у місті. Директорка, Надія Василівна, пояснила все й запросила подивитися на дітей.
Ось Юрко, йому сім, сказала вона. А це його братик Дениско, три роки. Ми їх не розлучаємо.
Соломія відчула ці дітки вже немов їхні. Іван теж усміхнувся.
Ми беремо обох, сказали вони одночасно.
Незабаром Юрко й Дениско приїхали додому. Старший брат одразу сказав молодшому:
Це наша мама й тато.
Дениско заплескав у долоні: «Мама! Тато!»
Іван аж схлипнув від зворушення.
Час минав. Діти росли, навчалися. Юрко був старанним, а Дениско відмінником. Одного разу Соломія почула їхню розмову:
Дениску, а Витько каже, що ми не їхні
Так, відповів Юрко. Але вони кращі за рідних. Запамятай.
Соломія тихо заплакала.
Коли Юрко закінчив школу, він пішов служити, а згодом підписав контракт.
Синку, якщо тобі подобається ми за тебе, сказав Іван.
А потім у їхній родині зявилася ще одна дитина маленька дівчинка Оленка, схожа на Соломію.
Тепер у їхньому домі лунав сміх трьох дітей. І вони знали справжнє щастя, коли за твоїми плечима твоя родина.