**Відтінки щастя**
О, привіт, друже, промовив Ярослав, впускаючи у дім Миколу друга дитинства, який мешкає у місті.
Здорова, обійняв той. Давно не бачились. Після похорону моєї бабусі минуло чотири місяці, завжди збирався приїхати раніше, та не виходило. Ось узяв відпустку, вирішив тут, у селі, відпочити.
Гарна думка. Будемо з тобою їздити на риболовлю до лісового озера, можна й на річку памятаєш, як у дитинстві? радісно говорив Ярослав.
Вони разом бігали сільськими вуличками, купалися у річці, вигадували різні витівки, вчилися в одній школі. Микола завжди був жвавішим та винахідливим, а Ярослав підтримував друга.
Ти сам? Де твоя дружина? спитав Микола.
Пішла до крамниці, скоро повернеться. Вона у мене справжня господиня, смачно готує, годує так, що аж живіт тріскає, хвалив свою жінку Олену Ярослав.
Вони одружилися шість років тому, але дітей поки не було. Олена ходила до районної лікарні разом із чоловіком, та лікарі казали все гаразд, треба чекати, так буває.
Ярослав проявляв свою любов щедріше: піклувався про неї, допомагав у всьому, не дозволяв піднімати важке. Селянки навіть заздрили їй хто з добрими намірами, а хто й із чорною заздрістю.
Оленці щастить. Ярослав мало що не на руках її носить, не пє, кохає.
Сама ж Олена жила в задоволення, міняла наряди, вела господарство, лише інколи на неї набігала сумна хвиля, коли дивилася на сусідських дітей. Працювала бухгалтеркою у сільській раді.
Про дітей вони намагалися не говорити, але Ярослав часто думав:
Народиться дитина ще більше зблизимося, він час від часу відчував невидимий холодок від дружини.
Олена ж справді відчувала сильну любов чоловіка, надмірну турботу, і часом їй навіть ставало важко від цієї любові.
Добрий день, почув Микола ніжний голос Олени й обернувся.
Перед ним стояла з чорною торбою в руках Олена, що щойно повернулася з крамниці. Ярослав підбіг і уважно взяв у неї торбу, відніс у кухню.
Привіт, весело промовив Микола, мимоволі милуючись стрункими ногами Олени та світлими хвилястими косами. Я Микола, друг дитинства Ярослава.
Щось я не чула про такого друга від тебе, звернулася вона до чоловіка.
Він у місті живе. Кілька місяців тому його бабуся померла, вона мешкала на тому кінці села, може памятаєш бабусю Ганну. Ти ж не місцева, тому його не знаєш.
Так, памятаю. Ось це її онук. Миколка у нас міський, після школи одразу поїхав.
Все вірно, усміхнувся Микола.
Гаразд, Оленко, ми підемо прогуляємось, поки ти щось приготуєш, сказав чоловік, і вони вийшли з хати.
Сьогодні вихідний, а з понеділка у Олени починається відпустка. Був початок вересня осень вступала у свої права яскравими барвами, що кружляли у повітрі, де-не-де жовте листя зносило вітром у невідомі далі.
Стол накрили у дворі під навісом. У таку погоду сидіти вдома не хотілося. Повернувшись, Ярослав із другом сіли за стіл.
Миколо, як же я радий, що ти приїхав! Наконець відпочинемо на риболовлі. Хоча б частіше навідувався сюди. А то разом росли, разом коров пасли з моїм дідусем, разом по чужих городах за яблуками лазили, а тепер став міським.
Та годі вже, народився ж тут, моя мала батьківщина тут, похлопав він Ярослава по плечу.
Олена дивилася на двох друзів, що згадували минулі часи, жартували й сміялися, і щиро дивувалася чоловічій дружбі. Згадавши про пиріг у духовці, схопилася й незабаром повернулася з ним, розрізала.
Ну смакота! Ніколи такого пирога не їв, захоплено сказав Микола. Оленко, ну ти й майстриня.
Та-а-ак, моя дружина дуже смачно готує, хвалився Ярослав. Ось годує мене друзі сміялися, пили вино.
Сиділи довго, вже стемніло, Олена ввімкнула світло. Дивлячись на них збоку, вона думала:
Добре, що мій Ярослав не такий красен