Ось адаптована історія у українському стилі:
“Назад немає дороги”
“З днем народження, Олесю, хочу подарувати тобі твою мрію!” радісно сказав Олег і обійняв її.
“Як це подарувати мрію? Мрія це щось неосяжне, її ж не втримаєш у руках” здивувалася Олеся, коли вони вийшли з університету після пар.
“А я все одно подарю!” гордо відповів він. Давай у гуртожиток, закинемо конспекти, переодягнешся і поїдемо за місто.
З автобуса вийшли на зупинці «Кінний клуб». Тут Олесі стало ясно: він везе її кататися на конях. Скільки разів вона розповідала йому, як мріяла про це з дитинства! Любила коней, хоч бачила їх лише в зоопарку, а по телевізору заворожено дивилася фільми про них.
Звідки така любов і сама не знала. Колись у пять років навіть попросила тата:
“Тату, купимо коня!”
Батько аж очі витріщив, засміявся:
“А де ми його триматимемо? Він великий, сіно потрібне. У нас двокімнатна хрущовка!”
“На балконі!” просто запропонувала донька.
Тато довго пояснював, що коням треба простори, вони не можуть жити у квартирі. Олесі стало шкода коня, і вона погодилася:
“Зрозуміла, тату, на балконі не можна. Ну то збудуй їй стайню під балконом!”
Та мрія йшла з нею по життю. Вже четвертий курс університету, а вона все одно згадує про коней.
Після прогулянки верхи Олеся була щаслива.
“Дякую, Олеже, це було чудово! Тепер я знаю мрії збуваються!” А він теж світився від щастя адже здійснив мрію коханої.
Була весна. Вони вийшли з клубу, і Олеся, побачивши неподалік ліс, запропонувала пройтися. Тут вона знову відчула дитячу радість: навколо біліли проліски, де-не-де ще лежав сніг.
“Ой, Олежу, це ж диво! Ми з подружками в селі так само бігали в ліс за пролісками. А який запах Найкраща пора весна!”
Вони, молоді й щасливі, збирали квіти. Олег приніс їй цілий букет.
“З днем народження і з весною!” весело сказав він.
“Олеже, ти справді подарував мені сьогодні щось неймовірне. Коні, проліски Наче повернулася в дитинство!”
“Радий, що зміг тебе здивувати.”
Олег і Олеся зустрічалися більше року, а перед випуском він витратив усі заощадження та стипендію на каблучку щоб зробити пропозицію як слід. У них було кохання, вони це знали.
Весілля пройшло гарячо: біла сукня, строгий костюм, весільний коровай. Свідченіцею була подруга Маряна. Вони разом жили в гуртожитку, вчилися в одній групі й лишилися близькими після випуску.
Олег став керівником відділу на заводі, зарплата була гарна. Олеся теж працювала, але пішла у декрет і народила сина Тарасика.
Час минав. Тарасик пішов у школу. Олесі здавалося, що в них ідеальна родина: люблячий чоловік, затишна квартира. Маряна часто приходила в гості.
“Коли вже ти заміж вийдеш?” жартувала Олеся.
“Не знаю, але сподіваюся!” загадково відповідала та.
Та одного дня, коли нічого не віщувало лиха, грянув грім. Олег прийшов додому похмурий і, не дивлячись дружині в очі, сказав:
“Я йду від тебе, Олесю.”
“Куди?” несмішно посміхнулася вона.
“До іншої жінки.”
“Ти жартуєш? Хто вона?”
“Ти не повіриш але я йду до Маряни.”
Олеся сіла на кухонний стілець. Думи скакали, як божевільні. Вона не вірила, що це правда. Але коли Олег вийшов із валізою, двері грюкнули і тоді вона усвідомила: це не сон.
Тарасик гуляв на подвірї. Повернувшись, сказав:
“Я бачив тата з валізою. Він сказав, що їде у відрядження.”
Олеся кивнула. Нехай так.
Минуло десять років.
У суботу хтось довго дзвонив у двері. Роздратована Олеся рвонула їх, щоб відчитати нахаба, але побачила Маряну. Хотіла зачинитися, але та вставила ногу.
“Що тобі від мене треба?” сипнула Олеся.
“Навіть у хату не запросиш?”
“Іди геть!”
“Я прийшла по-доброму. Вислухай мене.”
У голосі колишньої подруги була нотка блага